Коли я вийшла з маршрутки, побачила свою маму, яка сиділа просто на тротуарі та просила милостиню. Мене й мого чоловіка це приголомшило до безглуздя. Жоден знайомий навіть не підозрював нічого подібного.
Мені вже 43, а мамі 67. Ми живемо у Львові, проте на протилежних кінцях міста. Як і у багатьох літніх людей, за мамою потрібен постійний нагляд, але переїхати до мене вона відмовляється. Причина проста удома в неї чотири кішки та три собаки, а ще вона підгодовує всіх бездомних псів із свого району. Усі гривні, які я їй приношу, вона витрачає на купівлю ліків та корму: тварини для неї понад усе.
Я сама приношу все необхідне продукти, одяг, усе до ліків. Я знаю, якби дала мамі гроші, вона не купить нічого для себе, натомість потратить на котячий паштет, крупу для собак, рибу для дворових муркотунів. Нещодавно ми з чоловіком гостювали у знайомого на Левандівці, а додому вирішили їхати маршруткою, залишивши автівку ще там. Уявіть мій стан, коли саме під своїм будинком я побачила маму на колінах перед церквою, з пластиковим стаканчиком для «пожертви». Не знала, куди себе подіти. Чоловік сторопів і мовчав. Йому я відкладала кожну тисячу гривень для мами.
В голові у нього заграли нерадісні думки: куди діваються ті гроші? А все виявилося так по-дитячому: мама збирає на корм і щеплення для своїх улюбленців.
Звучить це все тяжко й навіть трагічно, але що би ви відчували, побачивши рідну маму з протягнутою рукою посеред міста? Що скажуть люди родичі чи знайомі? Всі подумають: ось вона, черства і байдужа дочка, забула про матір і прирекла її на голод. Тепер я щодня обшукую підворіття, площі, базарчики, шукаю маму поміж перехожих. Вона після моїх сварок не полишила свої жарти, просто тепер уміліше ховається від мене, як у дивному мареві, де я крокую з одного сну в інший і не можу й кроку ступити, аби не зустріти її серед безрозмірної любові до бездомних тварин.
