Коли Яринці було всього два роки, вона жила у будинку дитини в Полтаві. Я тоді приїхала фотографувати малюків для волонтерського проєкту. Мені доручили найскладніших діток тих, до кого рідко навідуються і кого, здавалося б, ніхто не чекає.
Я зайшла до її групи й одразу побачила дівчинку з похмурим, перекошеним обличчям, у якому читалась якась старечість. «Яка ж вона чудернацька» подумалося мені. Та взялася фотографувати. І зненацька побачила її крізь цю нерухому, моторошно спустошену маску. На мить вона ожила.
Ловити погляд дитини, позбавленої любові, неймовірно складно. Яринка дивилася прямо в обєктив, не відводячи очей. І тоді я відчула: побачила її душу. Самотню, всесвітньо самотню, стражденну. В її очах не було навіть надії. Був лише перший у її житті момент, коли на неї звернули увагу. Побачили душу скривджену і занепалу, яка все розуміє. Рідну мені душу. А потім Яринка відвела погляд, і на очах у неї бринуло сльоза.
Я попросила виховательку: «Розкажіть мені про Яринку, мені треба написати короткий опис». «Та що тут розказувати? відказала вихователька. Вона нічого не вміє і не говорить. Лише сидить у шпагаті та хитається до самої підлоги. І коли гойдається тихо ниє. Нема про неї що написати. Вона ніяка».
За два місяці до тієї зустрічі у нас померла молодша донечка.
Наша щаслива сімя ніби врізалась на повному ходу у камяну стіну й перестала існувати. А ми залишились. Жили як у чужому житті у житті опісля. Ходили, розмовляли, їли, намагалися приховати від дітей свою розпач, аби не лякати їх ще дужче. Давали їм надію, якої самі ледь в собі знаходили.
Я думала: «Невже мене коли-небудь щось ще потішить?» Їхала на фотозйомку й гірко плакала у машині. Потім виходила, витирала обличчя снігом та йшла, намагаючись виглядати нормальною людиною. Говорила звичайним голосом, посміхалася. І все це було ніби не по-справжньому.
Я не прагнула ніяких дітей «замість». Я просто хотіла вижити. А тут ця Яринка зі своєю космічною самотою, з болем.
Чи мало я бачила таких самотностей за ці роки роботи? Проте цього разу вона, здавалося, мала ключ від мого серця.
Удома я сказала своєму золотому чоловікові: «Я не знаю, як із тобою про це заговорити, і що це, але я сьогодні знімала одну дівчинку Я розумію, правда Та я не можу про неї не думати. Може, спробуємо подумати про неї?» І Андрій відказав: «Ти взагалі розумієш, що говориш? Яка дівчинка? Ми ледь дихаємо».
«Так, я не в собі. Але так і буде далі. Треба вчитися жити так, як є».
Ми приїхали до будинку дитини. Подивитись на Яринку. Її привела вихователька. Вона була крихітна, із тим же перекособоченим личком, ледве переступаючи своїми тонкими ніжками, наче кривий краб. А під носиком вічно тягнувся зелений струмочок. Я дивилась на неї й думала: «Який же то невдалий зародок Господи, що я в ній знайшла?»
Яринка торкнулась іграшки, яку ми принесли, впала на підлогу, сіла у шпагат і почала енергійно гойдатися, дістаючи лобом до підлоги.
А на фоні лютої Яринкиної гойдалки головна лікарка казала мені:
«Пані Лідіє, це навіть не легка розумова відсталість! Це глибока! Жодних перспектив! Ми передамо її до соціального інтернату. Сім відмовників! Росте невдача. Нічого не вміє й не робить лише гойдається. Тут її кличуть маленька Балерина.»
Тут Андрій, на якого я боялась дивитись, раптом сказав: «Знаєте, вона нам подобається. Ми її заберемо».
Я потім питала його: «Чому ти це сказав? Ти ж не хотів?» А він відповів: «Я просто зрозумів, що її потрібно рятувати. Окрім нас цього ніхто не зробить».
Ми всиновили Яринку, залишивши працівників у неприємному подиві.
Яринка жила у глибокій депресії. Вона не довіряла світу. Світ був для неї небезпечний і зрадливий. У два роки світ її не помічав і не любив. Вона не вміла просити. Вона не знала, як гратися. Вона все ламала і рвала. Вона боялася всього води, ночі, світла, вітру, автомобілів, горшка й навіть батька. Вона відмовлялася дихати від крику, їла тільки пюре, ледве ходила
В мені вила моя скорбота, а зовні вила Яринка. Я розуміла, чому не радять брати дитину в такому стані втрати. Усі сили йдуть на те, щоб самому не розбитись. А на дитину треба багато-ж багато сили. Я черпала її у своєму горі й казала собі: «Яке твоє нещастя маленьке поруч із болем цієї дитини. Ти втратила доньку, але маєш ще сина, доньку, чоловіка, матір, роботу, дім. А в Яринки не було нічого. Їй удвічі болючіше».
Знаєте, ким виявилося це худе, змарноване, нескінченно ниюче, депресивне й зламане створіння, яке ми взяли додому?
Воно стало нашою чудовою донькою Яринкою. Казка на словах швидко проминає, а в житті минуло вже девять років.
Яринка стала тою, якою Бог її задумав легкою і життєрадісною, кокетливою, доброю, ніжною, вразливою, поблажливою до нас, красивою дівчинкою. Звичайна школа, логопедичний клас. Вона займається дайвінгом! Дайвінгом!
Каже: «Мамо, я цього разу під водою одразу навчилася дихати і міняти загубник» Тут я плачу.
Сьогодні Яринка у таборі для дайверів у Криму. Вона полетіла сама літаком. Їй одинадцять. Вона дзвонить мені й радісно щебече: «Мамо, тут надзвичайно гарно! Ми купались, був шторм, море стало крижаним! Та гріється привезли наші гідрокостюми, завтра будемо знову пірнати! На вечерю була риба, ми всю віддали кицькам, їх тут повно! Я не люблю рибу, але їла пюрешку. Ми ходили на гору, 13 кілометрів ледве ноги додому принесли Тут такі дерева, яких у Червоній книзі! Я подружилася з дуже гарними дівчатами! Я ще купила крекери на ті гривні, що ти мені дала, й пригощала всіх. Ми гойдаємось у гамаку Я скучаю!»
Бо ми врятували її. Ми врятували Яринку. І врятувалися самі. Разом, на цьому плоті…
