**Коли хліб падає маслом донизу: історія про втрату, біль і родину**
Олена Степанівна, як зазвичай, зранку намащувала масло на свіжий хліб. Тихе недільне ранок. За вікном світало блакитне небо, а в кімнаті пахло кавою. Чоловік — Іван — сидів за столом, задумливо пив із улюбленої чашки. І раптом — різкий дзвінок телефону.
— Хто це так рано? — пробурмотіла Олена, витираючи руки об серветку.
Іван потягнувся до трубки.
— Але? Так, слухаю…
Вона помітила, як на його обличчі зникла звична спокійна вираз. Шкіра поблідла, очі стали скляними. Рука з чашкою тремтіла.
— Що сталося? — без голосу спитала вона.
Іван повільно повернувся до неї:
— Настка… Автомобіль… Її більше нема…
Шматок хліба випав із рук Олени й упав на підлогу — маслом донизу.
**Коли пологи — самотність**
Згадалося, як чотирнадцять років тому Настя народжувала сама. Без підтримки, без руки, яку можна стиснути в муках схваток.
Брат метушився під вікнами пологового, але всередину його не пустили — «не положено». Мати не пробачила Настю за ранню вагітність і навіть не брала трубку.
Батько дитини, студент із паралельного курсу, зник через місяць після новини. Пішов і більше не обізвався.
Тієї серпневої ночі Настя кричала від болю й страху. Коли новонародженого хлопчика поклали їй на груди, вона плакала — від щастя, відчаю й жаху перед майбутнім.
Їй було всього вісімнадцять. Вона була сама. І світ здавався таким колючим, як дріт.
**Телефонний дзвінок, який змінив усе**
З того дня минуло чотирнадцять років. А цього ранку — дзвінок. І слова, яких Олена боялася все життя:
— Настенько… Її більше нема…
У коридорі почулися легенькі кроки — їхня семирічна донечка Марійка збиралася до школи.
— Мам, а де мій пенал із метеликами?
Олена автоматично витерла руки об фартух, намагаючись говорити спокійно:
— На столі, подивись.
А Іван все так сидів, не рухаючись, із застиглою на обличчі мукою.
— Вона була не одна… їхали вночі… веселилися… — гулко виговорив він. — А тепер Іванко один. Зовсім один…
Іванко — син Насті. Їхній племінник. Йому чотирнадцять. І тепер — сирота.
**Хлопець із рюкзаком і коробкою**
День пройшов, як у тумані. Марійку відвели до школи, сказавши, що тітка захворіла. Проводи були короткими — людей прийшло мало.
Олена найбільше запам’ятала обличчя Іванка — худе, похмуре, із синяками під очима. Він стояв осторонь, не підпускаючи до себе нікого. Навіть Івана.
— Ми мусимо його забрати, — сказав Іван. — Він тепер наш.
Олена мовчки кивнула. Що тут обговорювати? Куди ж йому — у дитбудинок?
Наступного дня Іванко приїхав. Із рюкзаком і коробкою. Зімлів на порозі їхньої квартири, озираючись насторожено.
— Заходь, влаштовуйся, — Олена спробувала посміхнутися. — Твоя кімната. Хочеш їсти?
— Ні, — буркнув він і зник за дверима.
Двері зачинилися глухо, відрізаючи його від світу.
А потім — мовчання. Холод. Відчуженість.
Він з’являвся лише на обід і вечерю. Їв мовчки, не дивлячись у вічі. На запитання відповідав односкладово.
У школі — проблеми. Прогули, грубість. Вчителі скаржилися.
— Ваню, може, поговоримо? — якось запропонувала Олена. — Може, потрібна допомога?
— Не лізьте до мене! — вибухнув він. — Вам усе одно!
Марійка почала боятися двоюрідного брата. Він її не чіпав, але й не помічав. А іноді кидав такі погляди, що дівчинка здригалася.
— Він знущається, — скаржилася вона якось. — Каже, що я дурна і маленька.
Іван намагався говорити з Іванком, але той мовчав, вп’явшись у стіну.
Напруга росла. Олена почала боятися кожного скрипу в квартирі. Іван нервував. Марійка замовкла.
А потім — новий дзвінок.
— Це школа… Іванко влаштував скандал. Нас викликають.
**Спалах, який відкрив правду**
У директора — напружена атмосфера. Молода вчителька, дві розлючені матері, заплакана Марійка в кутку.
— Ваш хлопець напав на першокласників, — похмуро заявила директор. — Один із них потерпів.
— Я їх не чіпав! — відрізав Іванко. — Трохи відштовхнув, і все!
— Мовчи! — Іван ледве стримував лютість.
Одна з майже не кричала:
— Моєму синові боляче! Йому не місце серед нормальних дітей!
Марійка раптом схлипнула.
— Що сталося, рибко? — кинулася до неї Олена.
Дівчинка мовчки хитала головою, закривши обличчя руками.
Директор готувалася оголосити вердикт.
— Ми заберемо документи, — сказав Іван.
**Правда, яка руйнує стіни**
Удома — гнів.
— Ти з глузду з’їхав?! — кричав Іван. — Ми тебе прихистили, а ти…!
— Ти мені не батько! — вигукнув Іванко.
І тут — вибух:
— Вони її ображали! — закричала Марійка. — Кожного дня! А Іванко… Іван— Іванко заступився за мене, — промовила вона тихо, і в цю мить усе стало на свої місце.
