Коли кохання пройшло повз: Життя поруч із жінкою, яка щодня руйнувала мене
Мовчання тривало занадто довго. Я мовчав, бо мої страждання здавалися дрібязковими поруч із справжніми трагедіями. Мовчав, бо вірив, що чоловік має терпіти. Але зараз мені 58. Тридцять років шлюбу позаду, а в душі лише втома, біль і порожнеча. Життя минуло, а щастя так і не прийшло. Немає дому лише стіни. Немає родини лише війна без кінця. Під одним дахом, але чужі. Разом, але щодня боротьба за право існувати. І, мабуть, уже надто пізно щось змінити.
Я одружився з розрахунку. І заплатив за це цілим життям.
Мені було 28, коли батьки переконали мене взяти шлюб із Марічкою. Казали: «Годі бути холостяком, вона добра дівчина, серйозна, з гідної родини». Я не кохав Марічку. Але тоді здавалося, що кохання це романтика для дурнів, а в житті важлива стабільність. Ми одружилися. І тоді почався пекельний вир.
Марічка швидко дала зрозуміти, хто в домі господар. Принижувала мене перед друзями, глузувала перед родичами. Ласкава й солодка на людях вдома перетворювалася на крижаний ураган. Могла при всіх сказати: «Який турботливий чоловік!», а вдома кинути в мене чашкою і прошипіти: «Ти нікчема! Ти ні на що не здатний!»
Її дратувало абсолютно все: як я сидів, як їв, як говорив, як дихав. Але я мовчав. Терпів. Заради дітей. Щоб у них була родина. Сподівався, що все налагодиться. Не налагодилося. Ставало лише гірше. Я не жив виживав. Навіть сусіди не поводяться так, як вона поводилася зі мною.
Коли діти пішли почався справжній кошмар
Наші сини виросли, завели свої родини, і тоді маски впали остаточно. Марічка більше не намагалася грати роль дружини. Я збував маленьку кімнату біля хати і перебрався туди. Більше не було спільних обідів, розмов, сміху. Ділили кухню, посуд, холодильник. Вона підписувала контейнери з їжею, щоб я їх не чіпав. Смішно, правда? Один дах, а наче дві чужі хати.
Я їв сам. Засинав сам. Прокидався із тим самим тягарем на душі. А коли хтось казав: «Ви з Марічкою така міцна пара!», мені хотілося кричати. Якщо це міцність, то лише клітка.
Кожен її день починався з докорів і закінчувався образами
Якщо Марічка була вдома, все перетворювалося на пекло. Могла почати з: «Знову не виніс сміття, нерозумний!» і закінчити тим, що я зруйнував їй життя. «Ти невдаха! Завжди стояв на шляху!» це її улюблена фраза. Я намагався мовчати. Думав: якщо не відповідати, вона втомиться. Але ні. Її ненависть не знала відпочинку. Їй треба було когось ламати і я був під рукою.
Одного разу я почув, як вона розмовляє по телефону з подругою: «Він як меблі. Сидить у куті і не заважає». Тоді я зрозумів: мене більше немає. Я був знищений. І найжахливіше мені нікуди було йти. Я збував цю хату своїми руками. Важко працював, виховував синів, збирав кожну копійку тепер лишалося терпіти, щоб не опинитися на вулиці.
Чому я досі тут навіть сам не розумію
Піти? Куди? У дітей свої проблеми. Вони живуть окремо. Приходять рідко, а коли приходять роблять вигляд, що в нас усе гаразд. Так їм легше. А мені вже байдуже. Я чекаю. Чекаю, коли все закінчиться. Щоб більше не стискувати зуби від злості. Щоб зникла ненависть, щоб не доводилося кожного дня захищатися від тієї, що стала чужою.
Мож
