Коли любов пройшла повз: Життя з жінкою, що щодня руйнувала мене
Мовчання тривало занадто довго. Я мовчав, бо мої страждання здавалися дрібязками поруч із чужими трагедіями. Мовчав, бо вірив: справжній чоловік мусить терпіти. Але зараз мені 58. Тридцять років шлюбу за плечима, а в душі лише втома, біль і порожнеча. Життя минуло, а щастя так і не прийшло. Немає дому лише стіни. Немає родини лише війна без кінця. Під одним дахом, але чужі. Разом, але кожен день бійка за право існувати. І, мабуть, уже надто пізно щось змінити.
Я одружився з розрахунку. І заплатив за це цілим життям.
Мені було 28, коли батьки переконали мене взяти шлюб із Соломією. Казали: «Годі бути холостяком, вона добра дівчина, серйозна, з гідної родини». Я не кохав Соломію. Але тоді здавалося, що любов це романтика для дурнів, а в житті важлива стабільність. Ми одружилися. І почався пекельний вир.
Соломія швидко дала зрозуміти, хто в домі господар. Принижувала мене перед друзями, кпила з мене перед родичами. Ласкава й солодка на людях вдома перетворювалася на крижану бурю. Могла при всіх промовити: «Який у мене турботливий чоловік!» а вдома шпурнути в мене чашкою та прошепотіти: «Ти нікчемний! Ти ніщо!»
Її дратувало абсолютно все: як я сидів, як їв, як говорив, як дихав. Але я мовчав. Терпів. Заради дітей. Щоб у них була родина. Сподівався, що все налагодиться. Не налагодилося. Стало гірше. Я не жив виживав. Навіть сусіди не поводяться так, як вона поводилася зі мною.
Коли діти пішли почався справжній жах
Наші сини виросли, завели свої родини, і тоді маски впали остаточно. Соломія вже не намагалася грати роль дружини. Я збудував маленьку кімнату біля хати і перебрався туди. Більше не було спільних обідів, розмов, сміху. Ділили кухню, посуд, холодильник. Вона підписувала контейнери з їжею, щоб я їх не чіпав. Смішно, правда? Один дах, а наче дві чужі хати.
Я їв сам. Засинав сам. Прокидався з тією ж вагою на душі. А коли хтось казав: «Ви з Соломією міцна пара!» мені хотілося кричати. Якщо це міцність, то вона лише клітка.
Кожен її день починався з докорів і закінчувався образами
Якщо Соломія була вдома, все перетворювалося на пекло. Могла почати з: «Знову не виніс сміття, нікчемо!» і закінчити тим, що я зруйнував її життя. «Ти невдаха! Весь час мені заважав!» це їй подобалося найбільше. Я намагався мовчати. Думав: якщо не відповідати, вона втомиться. Але ні. Її ненависть не знала відпочинку. Їй треба було когось розірвати а я був під рукою.
Одного разу я почув, як вона розмовляла по телефону з подругою: «Він як меблі. Сидить у куті і не заважає». Тоді я зрозумів: мене більше не існує. Я був знищений. І найжахливіше мені було нікуди йти. Я збудував цю хату власними руками. Важко працював, виростив синів, збира
