Ось сидить він за кухонним столом, повільно хлебаючи борщик. На обличчі — спокій, навіть відчуття, ніби йому байдуже. А вона стоїть навпроти, голос тремтить, зривається на крик, слова сипляться, як град. Та не злість це. Це виснаження. Це тривога. Це той біль, що накопичувався тижнями, а тепер виривається назовні, без жалю, без прикрас.
Вона докоряє йому, що знов позичив гроші своєму дружку — тому самому, що не поспішає повертати. «Ти для всіх добрий, а вдома — діри в бюджеті. Кредит на шиї, дочка вчиться на платному, мамі треба ремонт, а хто, як не ми?» — кидає вона, не чекаючи відповіді. Згадує й килим, який так і не віднесли до хімчистки, і люстру, що тиждень стоїть у коробці. Все це — наче дрібний дощик, крапля по краплі. І все ж — не злість. Просто нерви. Як завжди.
А він їсть борщ. Мовчки. Привик. Він знав: покричить — і замовкне. Так було не раз.
Повернувся додому пообідати — і дешевше, і шлунку легше. Домашній борщ — наче ліки. Вона взяла відгул, була у стоматолога, встигла й обід зварити. Усе знайоме. Усе по колу.
Але раптом щось змінилось. Вона замовкла. Зупинилась. Подивилась на нього якось інакше — немов уперше за багато років. Він постарів. Зникли ті золотисті кучері, лишилась лисина, що блищить під лампою. Зморшки на шиї, згорблені плечі, позасушливий погляд. Сидить. Їсть. Мовчить. Ковтає не лише борщ, а й життя.
На ньому — відбиток часу. Усіх турбот, усіх безсонних ночей, усієї невиговореної болі. Життя не милує — забирає молодість, легкість, сміх. І лишає втому. І тарілку борщу.
А колись він був її хлопцем. Тим, хто приносив бузок, грав на бандурі, співав біля багаття, крутив її на асфальті, цілував у скроню, сміявся дзвінко, як хлопчак. Вони дивились кіно в обіймах, блукали вечірнім парком, тримаючись за руки… А тепер? Він — сивий, сутулий, мовчазний. А вона? Кричить. Ніби чужа.
І в цю мить щось стиснуло. Десь глибоко, за грудиною. Вона раптом побачила не чоловіка — а свого хлопчиська. Того, з ким сміялась, кого чекала, кому писала листочки з сердечками.
Підійшла. Обняла ззаду. Притулилась щокою до його спини. Мовчки.
Він відклав ложку. Обережно взяв її руки у свої. Поцілував. І все. Цього виявилось досить.
Бо саме такі моменти тримають нас у цьому світі. Коли хлопчик і дівчинка — хай із сивиною на скронях — знов беруться за руки. І йдуть далі. Разом. Крізь побут, втому, через кредити й люстри, через образи й мовчання.
Бо любов — вона тут. На цій кухні. У цьому борщі. У цих поглядах. У тиші. У звичці бути поруч.
Якщо вона є — можна жити. Можна йти вперед. Разом. Тримаючись одне за одного, щоб не здув вітер часу. Тим самим вітром, що рано чи пізно забирає всіх.
Але поки що… нехай буде борщ. Нехай будуть руки. Нехай буде любов…
