Мій колишній несподівано написав мені і запросив на вечерю А я пішла, щоб він побачив, яку жінку втратив.
Коли колишній пише через багато років це зовсім не кіно.
Це не романтика.
Не щось солодке.
Це зовсім не “доля”.
Спочатку німа порожнеча в животі, як провал у сні.
Потім у голові з’являється фраза:
“Чому саме зараз?”
Повідомлення прийшло в звичайну середу, коли я саме вимкнула ноутбук, налила чаю з чорнобривцями, і на хвилину світ перестав мене тягнути за рукав. Мій телефон прокотився вібрацією по столу імя засвітилося на екрані.
Я не бачила цього імені вже чотири роки.
Я просто дивилась на нього. Не від шоку, а від того цікавого спокою, який буває після ран, що вже загоїлися.
“Привіт. Розумію, дивно Але чи виділиш мені годину? Я хотів би тебе побачити.”
Жодного серця.
Жодного “ти мені потрібна”.
Жодної драми.
Лише запрошення, написане з таким виглядом, ніби він має право мене бачити.
Я відпила чаю, змастивши всередині порожнечу м’ятою, і посміхнулася сама собі але не від приємності. Я згадала себе колись: боязку, нервову, ту, що б шукала знаки навіть у тінях.
Тепер я не сумнівалася.
Я вибирала.
Відповіла через десять хвилин.
Коротко.
Спокійно.
З гідністю.
“Гаразд. Одна година. Завтра, о 19:00.”
Відповідь прийшла миттєво:
“Дякую. Надішлю адресу.”
Відчувши це, я зрозуміла він не був упевнений, що погоджусь. Значить, вже не знав мене.
Я вже була іншою жінкою.
Наступного дня не готувалася так, ніби це побачення.
Я готувалася, як на сцену, де більше не граю чужу роль.
Обрала сукню стриману й розкішну, темно-смарагдову з довгими рукавами, ні сміливу, ні скромну саме таку, якою стала за останні роки.
Волосся залишила розпущеним.
Макіяж ледь помітний.
Парфум дорогий, невловимий.
Я не хотіла, щоб він жалкував.
Я хотіла, щоб він розумів.
Відстань між цими двома бажаннями безмежна.
Ресторан був з тих, де голоси не підвищують, чутно лиш кришталеві фужери та приглушені кроки. Вхід мерехтів жовтою енергією, наче старі київські ліхтарі кожна жінка тут здавалася впевненішою, кожен чоловік явнішим.
Він уже чекав. Став елегантнішим, наче костюм з нової колекції “Ворскла”.
Він мав ту самовпевненість чоловіка, якому всі дозволяють повертатися вдруге.
Помітивши мене, він широко посміхнувся:
“Ти надзвичайна.”
Я кивнула ледве помітно.
Без захоплення. Без зайвих дякую.
Сіла.
Він одразу почав наче боявся, що втече моє мовчання:
“Я часом думаю про тебе останнім часом.”
“Останнім часом?” прошепотіла я.
Він ніяково посміхнувся.
“Так Знаю, як це звучить.”
Я лише мовчала.
Тиша завжди сплутує тих, хто звик рятуватися словами.
Замовили їжу, він наполіг обрати вино. Я відчула, як він намагається бути “тим, хто все знає”, господарем вечора тим самими, який колись вважав господарем і мене.
Тепер йому більше не було що контролювати.
Поки чекали, він говорив про свої успіхи й досягнення, про те, як усе летить, як навколо купа людей, а часу немає.
Я слухала уважно, мов та, що більше не будує майбутнього поруч.
У якийсь момент він нахилився, і сказав впівголоса:
“Знаєш, що найдивніше? Жодна не була такою, як ти.”
Це могло би розчулити мене раніше. Тепер я знала цей трюк: чоловіки завжди повертаються, коли нескінчилися зручності, не коли зявляється кохання.
Я спокійно подивилась:
“І що це означає?”
Він зітхнув:
“Ти була справжньою. Чистою. Вірною.”
Вірною, словом, яким він колись виправдовував мою стійкість, поки тонула в його аби-де, в друзях, в чужих жінках, у його власному пошуку себе
Я була вірною, доки чекала, що дозріє.
Вірною, доки в мені збиралася гіркота, доки приниження ставало водоймою без дна.
Коли вона переповнила, він сказав, що я стала “занадто чутливою”.
Моя посмішка була лагідна, не тепла:
“Ти не запросив мене сюди заради компліменту.”
Він розгубився.
“Так це правда. Я хотів тобі сказати, що шкодую.”
Я мовчала.
“Шкодую, що відпустив. Не зупинив. Не боровся.”
Тепер у його словах було щось справжнє.
Та правда, коли запізнюється, не подарунок, а затримка.
“Чому зараз?” спитала я.
Він завмер, потім відповів:
“Я тебе бачив.”
“Де?”
“На одній зустрічі ми не говорили, але ти змінилася.”
В мені защемів смішок не від жарту, а від передбачуваності. Він помічає мене лише тепер, коли виглядаю жінкою, якій без нього легше, ніж було з ним.
“А що ти побачив?” спитала спокійно.
“Побачив, що ти спокійна. Сильна. Про тебе ніби всі дбали”
Ось воно:
Не “побачив жінку, яку кохаю”,
а “побачив жінку, яку вже не отримати легко”.
Це його голод, його спрага, не любов.
Він продовжував:
“Сказав собі: я зробив найбільшу помилку в житті.”
Колись такі слова розламали б мою душу, можливо, я б відчула себе особливою. Тепер я просто дивилась.
В цьому погляді не було злості тільки ясність.
“Скажи мені щось,” тихо мовила я, “Після того, як я пішла, що ти про мене казав?”
Він розгубився.
“Що маєш на увазі?”
“Своїм друзям. Мамі. Іншим. Що ти сказав?”
Він зробив спробу посміхнутися:
“Що ми просто не зійшлися характером.”
Я кивнула.
“А ти казав їм правду? Що втратив мене, бо не захищав? Що зникав, поки я стояла поруч?”
Він мовчав і це була відповідь.
Раніше я шукала прощення, пояснення, фіналу.
Тепер нічого не шукала, лише повертала свій голос.
Він простягнув руку, але не торкнувся лише спробував, як той, хто сумнівається, чи має ще право.
“Я хочу почати все спочатку.”
Я спокійно забрала свою руку не перелякано, а з рішучістю:
“Ми не можемо почати спочатку, бо я вже не на початку. Я вже по закінченню.”
Він моргнув.
“Але я змінився.”
Я дивилася рівно:
“Ти змінився так, щоб пробачити собі. Не так, щоб знову тримати мене.”
Ці слова прозвучали жорстко навіть для мене, проте я сказала їх не з гнівом, а з правдою.
Я додала:
“Ти покликав мене, щоб перевірити, чи маєш ще владу. Чи ще можу стати мякою. Чи знову піду за тобою, якщо подивишся правильно.”
Він почервонів.
“Це не так”
“Це саме так,” прошепотіла я. “І в цьому нема ганьби. Просто це вже не працює.”
Я заплатила за себе не тому що не хотіла, щоб він платив, а тому що не хотіла жодних “жестів”, якими можна купити мій доступ.
Я піднялася.
Він теж підвівся, розгублено:
“Ти підеш отак просто?”
Я вдягла пальто, застебнула великі ґудзики.
“Я вже йшла отак колись,” відповіла. “Тільки тоді думала, що втрачаю тебе. А насправді знаходила себе.”
Я подивилася востаннє:
“Памятай: ти мене втратив не тому, що не любив. А тому, що був певен, що мені нікуди йти.”
Я розвернулася й пішла до виходу.
Без журби.
Без жалю.
З відчуттям, що повернула щось цінніше за будь-яке кохання.
Свою свободу.
