Коли кохання обійшло стороною: Я прожив із жінкою, що щодня нищила мене
Я мовчав занадто довго. Мовчав, бо вважав свої біди дрібними поруч із чужими трагедіями. Мовчав, бо вірив — чоловік мусить терпіти. Але ось мені вже 58. Тридцять років шлюбу за плечима, а в душі — лише втома, біль і пустота. Життя минуло, а щастя так і не було. Не дім — а стіни. Не сім’я — а війна без кінця. Під одним дахом, але чужі. Разом, але кожен день — боротьба за право просто бути. І, мабуть, уже пізно щось змінювати.
Я одружився з розрахунку. І заплатив за це цілим життям
Мені було 28, коли батьки переконали мене взяти шлюб із Соломією. Казали: «Годі бути холостяком, вона добра, надійна, з гідної родини». Я не кохав Соломію. Але тоді здавалося: кохання — це романтика для дурнів, а в житті головне — стабільність. Ми одружилися. А потім почався пекло.
Соломія швидко дала зрозуміти, хто в домі господар. Принижувала мене при друзях, язвила при рідних. Ласкава й мила на людях — вдома перетворювалася на крижану бурю. Вона могла при всіх сказати: «Який же він турботливий!», а вдома шпурнути в мене чашкою і сипнути крізь зуби: «Ти ніхто! Мокрого місця від тебе не вартий!»
Її дратувало буквально все: як я сиджу, як їм, як говорю, як дихаю. Але я мовчав. Терпів. Заради дітей. Заради того, щоб у них була сім’я. Сподівався, що все налагодиться. Не налагодилося. Стало лише гірше. Ми не жили — ми існували поруч. І навіть сусіди ставляться один до одного краще, ніж вона до мене.
Коли діти пішли — почався справжній жах
Наші сини виросли, завели свої родини, і тоді маски остаточно впали. Соломія більше не намагалася грати роль дружини. Я добудував до хати маленьку кімнатку — і пішов туди. У нас не стало спільних обідів, розмов, сміху. Ми ділили кухню, посуд, холодильник. Вона навіть підписувала контейнери з їжею, щоб я не чіпав її продукти. Смішно, правда? Ніби один дім, але наче чужі квартири.
Я їв сам. Засинав сам. Прокидався — із тією ж тяжкістю на душі. А коли хтось із знайомих казав: «Ви з Соломією — така міцна пара!», мені хотілося просто закричати. Якщо це й міцність, то лише клітка.
Кожен її день починався з докорів, а закінчувався образами
Якщо Соломія була вдома — усе перетворювалося на пекло. Вона могла почати з: «Знову сміття не виніс, нікчемо!» — і закінчити тим, що я нібито зруйнував їй життя. «Ти нікчемний! Ти все життя лише заважав!» — це було її улюбленим. Я намагався мовчати. Думав: промовчу — і вона втомиться. Але ні. Її злість не знала відпочинку. Їй потрібно було когось ламати — і я був під рукою.
Одного разу я почув, як вона по телефону говорила подрузі: «Він — як меблі. Стоїть собі в куті й не заважає». Тоді я вперше по-справжньому усвідомив: мене більше немає. Мене зламали. І найжахливіше — піти мені було нікуди. Дім я будував сам. Працював, не покладаючи рук, вирощував синів, відкладав кожну копійку… А тепер — мушу терпіти, щоб просто не опинитися на вулиці.
Навіщо я все ще тут — сам не розумію
Піти? А куди? У дітей — свої турботи. Вони давно живуть своїм життям. Приїзджають рідко, а якщо й приїзджають — роблять вигляд, що у нас усе гаразд. Їм так простіше. А мені — вже все одно. Я просто чекаю. Чекаю, коли все це закінчиться. Чекаю, коли перестану стискувати зуби від образу. Коли зникне злість, коли не доведеться щодня захищатися від тієї, що давно стала чужою.
Може, я пишу це не для себе. А для тих, хто ще може щось змінити. Хто стоїть на порозі вибору. Благаю — не беріть шлюб без кохання. Не живіть поруч із тим, хто вас гасить. Не жертвуйте собою заради видимості родини. Діти виростуть. А ви залишитеся. Віч-на-віч із людиною, що вас не кохає. І одного дня ви зрозумієте — все життя пройшло повз. Як і в мене.
