Сьогодні я вирішив написати щось важливе. Замовчувати більше немає сил. Мовчав роками, бо думав, що мої біди – дріб’язок поруч із чужими лихами. Мовчав, бо вбивали в голову: чоловік має терпіти. Але мені вже 58. Тридцять років шлюбу за плечима, а в душі – лише втома, біль і порожнеча. Життя минуло, а щастя так і не торкнулось мене. Не дім – а чотири стіни. Не сім’я – а війна без перемир’я. Під одним дахом, але чужі. Разом, але кожен день – бійка за право просто існувати. Та, мабуть, змінювати щось уже пізно.
Одружився я з розрахунку. І розплатився за це всією своєю життєю.
Мені було 28, коли батьки переконали мене взяти шлюб із Соломією. Говорили: «Годі вже ходити самотнім, вона ж добра, надійна, з гідної родини». Я не кохав Соломію. Але тоді здавалося: кохання – це дурні мрії, а в житті важлива стабільність. Ми одружились. І тоді почався пекельний вир.
Соломія швидко дала зрозуміти, хто в домі господар. Принижувала мене перед друзями, кепкувала при родичах. Лагідна й усміхнена на людях – вдома перетворювалась на крижаний вітер. Могла при всіх промовити: «Який же в турботливий!», а вдома шпурнути в мене глечиком і прошипіти: «Ти – нікчема! Безхарактерний!»
Її дратувало абсолютно все: як я сиджу, як їм, як говорю, як дихаю. Але я мовчав. Терпів. Заради дітей. Заради того, щоб у них була повноцінна сім’я. Сподівався, що все налагодиться. Не налагодилось. Стало лише гірше. Ми не жили – ми існували поруч. І навіть сусіди ставляться один до одного краще, ніж вона до мене.
Коли діти пішли – почався справжній жах.
Наші сини виросли, завели свої родини, і тоді маски остаточно впали. Соломія більше не намагалася грати роль дружини. Я добудував до хати невеличку кімнатку – і перебрався туди. У нас не лишилось спільних обідів, розмов, сміху. Ділили кухню, посуд, холодильник. Вона навіть підписувала контейнери з їжею, щоб я не чіпав її продукти. Смішно, правда? Ніби один дім, але немов дві окремі хатки.
Я їв сам. Засинав сам. Прокидався – з тією ж важкістю на серці. А коли хтось із знайомих говорив: «Ви з Соломією – така міцна пара!», мені хотілося просто заревти. Якщо це і міцність, то лише клітка.
Кожен її день починався з докорів, а закінчувався образами.
Якщо Соломія була вдома – все перетворювалося на пекло. Могла почати з: «Знову сміття не виніс, дармоїд!» – і закінчити тим, що я нібито зруйнував їй життя. «Ти – нуль! Ти все життя лише заважав!» – це було її улюбленим. Я намагався мовчати. Думав: проігнорую – і вона втомиться. Та ні. Її злість не знала меж. Їй потрібно було когось ламати – і я був під рукою.
Одного разу я почув, як вона по телефону говорила подрузі: «Він – як шафа. Стоїть у кутку і не заважає». Тоді я вперше усвідомив: мене більше немає. Мене зламали. І найжахливіше – йти мені було нікуди. Дім я будував сам. Працював, не жахаючись, вирощував синів, відкладав кожну гривню… А тепер – мусив терпіти, аби просто не опинитися на вулиці.
Навіщо я все ще тут – сам не розумію.
Піти? Та куди? У дітей – свої клопоти. Вони давно живуть своїм життям. Навідуся рідко, а якщо й приходять — роблять вигляд, що у нас усе гаразд, бо так їм простіше. А мені вже все одно — я просто чекаю, поки це колись закінчиться.
