“Ти почула не те, що мала”: коли кохання проходить через зраду та прощення
Олена готувалася до цього дня, як до свята. Вибрала нову сукню, спекла улюблений пиріг чоловіка — той самий, з вишнями та крихтою, від якого Андрій завжди милувався. Купила букет — ніжні кремові троянди — та виїхала раніше. Сьогодні Наталія Миколаївна, свекруха, запросила їх у гості. День матері, усе має бути ідеальним.
Андрій, як казав, мав бути на важливій зустрічі. Тому коли Олена під’їхала до знайомої панельної п’ятиповерхівки у Львові й побачила біля під’їзду його машину, у грудях защеміло.
— Дивно… — прошепотіла вона.
Вирішила зробити сюрприз. Дістала ключ, тихенько повернула його у замку. Зняла туфлі, ступила босоніж у коридор, затамувала подих. З кухні долітали голоси. Вона хотіла крикнути — але завмерла. Вони говорили про неї. Свекруха й Андрій.
— Андрію, ну послухай… — Наталія Миколаївна говорила наполегливо. — Цей шлюб — помилка. Я мовчала. Але більше не можу. Вона тобі не пара. Ні роду, ні статку. Ні виховання, ні розуму.
— Мамо…
— Що мамо?! Ця її натягнута усмішка, завжди у хмарах. Ні смаку, ні стилю. Ні розуму. Пише щось, ніби це робота. Хто вона? Поетеса? Віршами дітей годуватимеш?
— Мамо, годі… — голос Андрія тремтів.
— А ти подивись на Марію — доньку Олени Іванівни. Вихована, освічена, гарна, квартира своя, батьки при грошах. А ця твоя… Що вона тобі дала, крім вічно голодного погляду?
У Олени всередині похололо. Вона притулилася до стіни. Слова били по серцю, наче батогом. «Нікчемна. Хитра. Без майбутнього».
— Вона добра… — намагався захистити дружину Андрій, — я її люблю…
— Любов, любов… Подумай про майбутнє. Про дітей. Ти будеш все життя її утримувати? Вона нічого не вміє, навіть вдягтися по-людськи.
Олена не витримала. Розвернулася, тихо вийшла й, не озираючись, пішла геть. Холодний осінній вітер бив у обличчя, сльози текли самі. У голові крутилися її слова: «не пара… без стилю… не вміє…».
Вечір. Вона сиділа у кав’ярні, дивлячись у чашку зістиглою кавою. Подзвонила Андрію:
— Я не прийду. Я була біля вашої квартири. І все чула.
— Щ-що?! — знітився він.
— Все. Що я тобі не підходжу. Що я нікчемна. Що я не гідна навіть носити твоє прізвище.
Пауза.
— Олено… Ну мама… вона просто переживає…
— За тебе чи за свою гордість?
Вона відключилася. Додому повернулася пізно. Мовчки пройшла у спальню. Андрій намагався пояснити, виправдовувати матір, але Олена не хотіла нічого чути.
Наступні дні були холодними — як вулиця. Вона уникала чоловіка, жила, наче в тумані. А потім… одного ранку, заваривши улюблену каву, раптом відчула відразу. Закружилася голова. Затримка, дивна втома…
Купила тест. Дві смужки.
Вагітність.
Ту, про яку мріяла. Але зараз — це був удар.
— Я вагітна, — сказала вона ввечері.
Андрій поблід, потім усміхнувся:
— Правда? Це диво!
— Правда. Тільки я не впевнена… чи хочу народжувати. З твоєю матір’ю… з її словами…
Він підійшов, обійняв.
— Ти не сама. У нас буде сім’я. Справжня. Мама — не вічна. А дитина — це наше. Я з тобою.
Наступного дня вони поїхали до Наталії Миколаївни.
— Мамо… — почав Андрій, тримаючи дружину за руку. — У нас буде дитина.
Жінка завмерла. Потім у очах блиснуло: чи сльози, чи світло.
— Ви… серйозно? Господи… Бабусею стану?!
Вона підійшла до Олени, обійняла. Тепло, щиро.
— Пробач мені, доню. Завдала тобі багато болю. Дурна я, стара. Але це диво. Ти народиш нам ангела.
На кухні закипів чайник. Почалася метушня.
Олена з Андрієм переглянулися. І вперше за довгий час — посміхнулися. Можливо, тепер усе тільки починається…
Життя вчить, що іноді найглибші рани загоюються новим щастям. А справжня родина — це не кров, а ті, хто стоїть поруч, коли ти потребуєш тепла.
