Він сидів за кухонним столом, повільно ковтаючи борщ. Обличчя — спокійне, майже байдуже. А вона стояла навпроти, голос тремтів, переходив у крик, слова сипалися, немов град. Ні, це не злість. Це втома. Це тривога. Це той біль, що збирається тижнями, а потім виривається назовні — жорстоко, без прикрас.
Вона докоряла йому за те, що знову позичив гроші своєму приятелеві — тому самому, що не поспішає віддавати. «Ти для всіх добрий, а вдома — дірки в бюджеті. Кредит тягнеться, донька вчиться на контракті, мамі потрібен ремонт, а хто, як не ми?» — кидала вона, не чекаючи відповіді. Згадала і килим, що досі не віднесений до хімчистки, і люстру, яка тиждень стоїть у коробці. Все це — як дрібний дощик, крапля за краплею. І все ж — не злість. Просто нерви. Як завжди.
А він їв борщ. Мовчки. Звик. Він знав: покричить — і замовкне. Так було не раз.
Повернувся додому на обід — і дешевше, і шлунку спокійніше. Домашній борщ — майже ліки. Вона взяла відгул, була у стоматолога, встигла й обід зварити. Все звично. Все по колу.
Але раптом щось змінилося. Вона замовкла. Зупинилася. Подивилася на нього якось інакше — немов уперше за багато років. Він постарів. Зникли ті золотисті кучері, залишилась лисина, гладко виблискуючи під лампою. Зморшки на шиї, згорблені плечі, погаслий погляд. Сидить. Їсть. Мовчить. Ковтає не лише борщ, а й життя.
На ньому — відбиток часу. Усіх турбот, усіх безсонних ночей, усієї нерозказаної болю. Життя не жаліє — забирає молодість, легкість, сміх. І залишає втому. І тарілку борщу.
А колись він був її хлопцем. Тим, що приносив калину, грав на кобзі, співав біля багаття, крутив її на бруківці, цілував у скроню, сміявся дзвінко, як хлопчисько. Вони дивилися кіно в обіймах, бродили вечірнім парком, тримаючись за руки… А тепер? Він — сивий, сутулий, мовчазний. А вона? Кричить. Наче чужа.
І в цю мить щось стиснуло. Десь глибоко, за грудиною. Вона раптом побачила не чоловіка — а свого хлопчика. Того, з ким сміялась, кого чекала, кому писала листочки з сердечками.
Підійшла. Обняла ззаду. Притулилась щокою до його спини. Мовчки.
Він відклав ложку. Обережно взяв її руки у свої. Поцілував. І все. Цього вистачило.
Бо саме такі миті тримають нас у цьому світі. Коли хлопчик і дівчинка — навіть із сивиною на скронях — знову беруться за руки. І йдуть далі. Разом. Крізь побут, втому, крізь борги й люстри, крізь образи й мовчання.
Бо любов — вона тут. На цій кухні. У цьому борщі. В цих поглядах. У тиші. У звичці бути поруч.
Якщо вона є — можна жити. Можна йти вперед. Разом. Тримаючись одне за одного, щоб не здув вітер часу. Той самий вітер, що забирає всіх. Рано чи пізно.
Але до того часу… нехай буде борщ. Нехай будуть руки. Нехай буде любов.
