Розбиті крила любові: коли минуле стукає у двері
Оксана повернулася додому раніше звичайного. Проект, який вона винагороджувала усіма силами, нарешті здали, і вона вирішила зробити приємність собі та чоловікові — Ярославу. Зайшла до продуктового, купила його улюблені смаколики — сир, фрукти, морепродукти, і, насвистуючи, піднімалася сходами.
— Ярославе, ти вдома?! — покликала вона, помітивши його черевики та куртку у передпокої.
Тиша. Ні телевізора, ні кроків, ні звичного: «О, ти вже повернулася! Що принесла?»
Оксана схвилювалася. Поставивши пакети на підлогу, пройшла крізь квартиру. Скрізь були розкидані речі чоловіка — сорочки, шкарпетки, ремінь. У спальні вона нарешті його знайшла. Він стояв спиною до неї, біля відчиненого шафи, в одній руці — валіза, в іншій — сорочки.
— Ось ти де! Я вечерю приготую, — весело промовила вона, але голос тріпотів. — Знову у відрядження?
Ярослав обернувся. Його обличчя було дивно спокійним. Підійшов до неї, взяв за руки.
— Оксанко, іди поки на кухню. Приготуй. Я зараз підійду. Треба дещо пояснити.
Оксана нічого не розуміла. Але пішла.
На кухні руки тремтіли, ноги не слухалися. Вона увімкнула духовку, почала готувати улюблену запіканку Ярослава, нарізала свіжий салат, розклала сир. Їй трохи полегшало. «Мабуть, я знову надумала собі лихого», — намагалася заспокоїти себе.
Але десь глибоко всередині вже розгорялося передчуття бурі.
Минуло хвилин двадцять. Із спальні — тиша. Тоді вона відчинила вікно — у кімнату ворвався теплий вітерець. А потім, майже беззвучно, за спиною з’явився Ярослав. Він обійняв її ззаду.
— Вечеря готова, — тихо сказала вона, збираючись обернутися. Але він не відпустив. Навпаки, притиснув міцніше.
— Оксано… Ти завжди була розумною. Тактовною. Сподіваюся, зрозумієш і зараз. Я йду.
Час зупинився.
— Це сильніше за мене… Пробач.
Він довго вагався, мучився, не наважувався. Півроку розривався між минулим і теперішнім. Але сьогодні все стало остаточним.
— Ти — чудова. Добра. Розумна. Але я не кохаю тебе. Кохав, мабуть. Або гадав, що кохаю…
Він різко відсторонився, схопив валізу та вибіг, залишивши Оксану у ступорі. За її спиною охолола з любов’ю приготована страва.
Вона так і стояла — з порожніми очима, у тиші, наповненій спустошенням.
Уночі вона не спала. Плакала, вила в подушку, вдивлялася у стелю. Вранці лише почала засинати, як почувся дзвінок у двері.
На порозі стояв Ярослав. У тому самому, у чому пішов. Поруч — струнка білявка з холодними блакитними очима.
— Це Інна, — промовив він. — Пам’ятаєш, я розповідав про свою шкільну любов?
Так, вона пам’ятала. Саме після Інни він був розбитий. Саме після її зради Оксана збирала його по шматочках, коли вони вперше зустрілися на парковці біля крамниці. Він тоді ледь не врізався у її машину.
Вона забрала його у своє життя, дала турботу, ніжність, дім. А він… повернувся до тієї, хто колись його покинула.
— Ми знову зустрілися, — продовжував Ярослав. — Інна розлучилася. Ми почали спілкуватися. Я їздив до неї, коли казав тобі, що у відрядженні…
— Навіщо ви прийшли?
— Щоб ти почула правду від мене, а не від когось іншого. Інна хотіла подякувати тобі. За те, що підтримала мене тоді. — Інна мовчки кивнула.
— Ти ж хочеш, щоб я був щасливим, так? — запитав Ярослав і зазирнув їй у вічі.
Оксана мовчки зачинила двері перед його обличчям.
— Ну чим? Ну чим вона краща за мене? — ридала вона в обіймах подруги Даринки. — Так, вона гарна. Ефектна. Але ж вона його зрадила, змінила. А тепер повернулася — і він усе пробачив!
Даринка хотіла нагадати: «Я ж попереджала. Не зв’язуйся з чоловіком, якщо в ньому ще живе минуле». Але промовчала. Лише гладила Оксану по плечу й шепотіла:
— Усе минуОксана обернулася до вікна, де золоте проміння сонця обіймало Київ, і усміхнулася — її серце, хоч і з шрамами, нарешті знайшло спокій.
