Коли мати стає гостей: чому я більше не відчиняю їй двері
Сьогодні до мене приїхала мати. Олена зустріла її чемно, як належить, але без щих тепла. Світлана, втомлена від самотності й напружених стосунків із рідними, вирішила затриматися на кілька днів. Ввечері, під час вечері, донька раптом запитала:
— Мам, а коли ти плануєш повертатися додому?
— Хотіла б ще трохи залишитися, — нерішуче відповіла Світлана.
— Я вважаю, тобі вже час, — твердо сказала Олена.
— Оце так справи, вже й рідна матір не до вподоби… — з досадою пробуркотіла Світлана.
— Мамо, після того, що ти зробила, я не хочу тебе бачити, — несподівано кинула Олена.
— Що? Що я такого зробила? — Світлана завмерла, не розуміючи.
А Олена пам’ятала все.
Їй було лише сім, коли батьки розлучилися. З того часу вона жила з бабу́сею і діду́сем, які й стали їй родиною. А мати… Мати вибрала інше життя — чоловіків, залицяльників, нові почуття. Дівчинка зростала з відчуттям провини за те, що де́до до старості працював, а бабуся висіла біля плити. Коли в Світлани все було добре, вона могла подзвонити чи навіть прийти з тортом. Але варто було проблемам застукати її — вона зачинялася у кімнаті, скиглила на всіх і зникала.
У її житті було багато чоловіків, але один — Віталій — став останньою краплею. Ли́сий, самозакоханий, огидний. Коли Світлана спробувала вселити його у квартиру батьків, ті дали доньці вибір: або він, або сім’я. Вона вибрала його.
— Твоя мати тепер живе в іншому кінці міста, — сухо сказала тоді бабуся тринадцятирічній Олені.
— А я?
— А ти залишаєшся з нами. Усе гаразд, дитинко, ми впораємось.
Але Олена знала — мати її зрадила.
Спочатку Світлана зовсім не з’являлася. Потім приходила на кухню, забирала банки з консервацією і знову зникала. Дівчина дорослішала, але поговорити було ні з ким. Перше кохання, перші сльози — бабуся не зрозуміє, де́до мовчить. А мати… вона жила новим життям, поки Віталій не кинув її. Повернулася зламаною, жалюгідною, і замість того, щоб обійняти доньку, знову ридала у кімнаті. Навіть коли знайшла нового чоловіка — Ігоря — усе повторилося. Він виявився ну́дним, нікчемним і нахабним. Вселився в квартиру батьків, відмовлявся допомагати, навіть уникав де́да, який один тягнув увесь дім.
Олена все більше віддалялася. Вступила до інституту в іншому місті, рідко навідувала рідних. Мати й далі міняла чоловіків, розповідала про нове життя і будувала плани за спиною доньки. А потім Олена дізналася: бабуся та дідусь зі сторони батька залишили їй квартиру. Це було несподівано, але стало остаточним. Вона оформила все на себе і без вагань переїхала.
Мати дізналася про це випадково. Тут же оголосила:
— Чудово! Я переїжджаю до тебе, допоможу з ремонтом, та й роботу знайду в місті.
— А ти в мене не питала дозволу, — спокійно відповіла Олена. — Жити з тобою я не збираюся.
— Це невдячність! Без мене тебе б взагалі не було! — спалахувала Світлана.
Але Олена мовчала. Вона згадала себе маленьку, самотню, покинуту. Мати пішла тоді — і тепер вона їй більше не потрібна.
Світлана ображалася, але не полишала спроб. Дзвонила, приїхала «лише на день», залишалася на тиждень. Олена терпіла, доки одного часу не сказала:
— Мамо, тобі час додому. У мене своє життя. Краще допоможи бабусі та дідусеві.
— Я тобі заважаю? — з їдкою посмішкою відповіла Світлана. — Авжеж. Поки ти була дитиною, я була потрібна, а тепер — лише заважаю.
— Ні, мамо. Ти зробила свій вибір, коли пішла до чоловіка, залишивши мене. Я виросла. Дякую, що навчила неОлена закрила двері, знаючи, що вперше за довгі роки нарешті відчуває спокій.
