13 листопада 2008 року
Сьогодні я знову згадав той час, коли мені було тринадцять. Тоді я навчився ховати голод і сором. Ми жили в селищі на Подільському шляху так скромно, що часто йшов до школи в Харкові, не поснідавши. На перемінках, коли однокласники виймали з пеналів яблука, печиво чи бутерброди, я зводив очі до підручника, ховав голову, аби ніхто не почув, як тихо гурчить мій живіт. Найбільший біль не голод, а самотність.
Одного ранку помітила мене дівчинка. Вона не сказала ні слова, а просто залишила на моєму столі половину свого обіду. Я покрився румянцем, хотів відмовитися, та вона тільки усміхнулася. Наступного дня те саме, а потім знову. Час від часу це був шматочок пиріжка, іноді яблуко, іноді булочка. Для мене цілий світ. Вперше я відчув, що хтось бачить мене, а не лише мою бідність.
Той дільник дівчина на імя Зоряна раптом зникла. Її сімя переїхала до Сум, і вона більше не зявлялася в школі. Кожного дня я стояв біля дверей, ніби чекав, що вона зайде, сядне поруч і прошепоче: «Ось, тримай». Але двері залишалися порожніми. Її доброта не поїхала з нею; вона залишилася в мені.
Минали роки, я підрос, став чоловіком. Час от і час від часу згадую Зоряну, як спогад про диво, що врятувало мій дитячий день. Учора, коли моя маленька Марічка повернулася зі школи, вона попросила:
Тату, зробиш мені завтра дві бутерброди?
Дві? здивувався я. Ти ж зазвичай не доїдаєш навіть одну.
Одна для хлопчика з мого класу. Він сьогодні не їв, серйозно сказала вона.
Я поділився своїм обідом з ним. В той момент я зупинився, немов замерз. У її жесті я побачив ту ж Зоряну ту, що колись поділилася зі мною хлібом, коли світ мовчав. Її доброта не зникла. Вона пройшла крізь роки, крізь мене і тепер живе в моїй донечці.
Вийшовши на балкон, підняв погляд до синіх небес, я відчув, як сльози само собою скочується по щоках. У той мить я зрозумів усе голод, вдячність, біль і любов. Можливо, Зоряна давно вже забула про мене, можливо, ніколи не дізнається, якою була її роль у моєму житті. Але я завжди буду памятати:
Одна добра справа може пройти крізь покоління. І сьогодні я впевнений: доки моя донька ділиться своїм хлібом з іншим дитинчам, доброта живе.
Після всього, що я пережив, зрозумів: справжня сила в простих ділах, які залишають слід у серцях. Це мій урок.
