Коли мені виповнилося пятнадцять, батьки вирішили, що в сімї не вистачає ще однієї «руки допомоги». Після того, як родина підвела ще одного, я стала головною відповідальною за брата і за весь домашній хаос. Домашнє завдання залишалося лише в мрії, а погані оцінки отримували додаткові «підказки» від батьків. А найгірше було, коли тато, підводячи брову, сказав: «Поки Ігор не закінчить школу, навіть не думай про хлопців!» і я змушена була вибирати між підгузками і романтичними мріями.
Весь сімейний світ зосередився навколо новонародженого. Люди привітали мене, але святкувати я не хотіла. Моя мама, хоча і була рада, бо тепер мала безкоштовну няню, в один момент кинула грудне вигодовування і пішла працювати повний день. Бабуся Марія приходила вранці, а коли я поверталася зі школи, вона вже або спала, або вже була в іншій кімнаті. Ігор плакав, і я, схвильована, як коза на новому полі, не могла його заспокоїти.
Моє власне «я» зникло в морі підгузків, прання і годування. Коли батьки повернулися ввечері, бачили невикуплену посудину або нерозгладжені сорочки і лупували: «Ти нічого не робиш, тільки про вечірки мрієш!» Тато гудіяв: «Пральна машина стирає, посудомийка мийе, а ти що робиш весь день?». Мама кивала, ніби згадала, як колись була «вільна» і могла хоча б хвилину провести з кудисьденебудь спокійним дитиною.
Хоча пральна машина і стирає, її треба запускати, розвісити білизну і ще вчорашні сорочки прогладити. Посудомийку вночі не можна було вмикати електроенергія була дороговартісна, тому я мивала все вручну. Ігор був справжній «мініакробат», що розбігався по дому, залишаючи після себе слід пилу і сміття.
Трохи полегшилось, коли його відправили в дитячий садок у центрі Києва. Батьки вимагали, щоб я забирала його, коли повертаюся додому, і це давало мені кілька «вільних» годин ввечері. Я почала краще вчитися, і, нарешті, отримала оцінку вище трійки. Я мріяла про біологію це був єдиний предмет, що мене захоплював, але батьки не підтримували: «Університет у центрі міста, дорога півтори години в один кінець. А коли ти повернешся? Ігор треба забирати, ще й доглядати. Не мрій!»
Тоді я обрала інший шлях професійну школу кухарського мистецтва у Львові, де навчили мене готувати тісто, печиво і різні десерти. Перший семестр був важким, я була «засмучена», але згодом полюбила випікати. На другий рік я під працювала у кафе поруч з нашим будинком у вихідні, а батьки скаржилися, що я не вдома. Після випуску мене прийняли на повну ставку.
Через кілька місяців у нашому кафе зявився новий шеф-кухар. Ми часто залишалися допізна, і батьки знову розпочали скаржитися, мати навіть кидала клопіт: «Ти ж у кафе! казала тітка Тетяна, я вже влаштувала Ігореві роботу кухаря. Тепер ти зможеш і працювати, і доглядати за братом!». Мама розчулена вигукнула: «Найкраща новина!»
Я уявляла собі життя без кави, без підвищеної зарплати, без розкішних тортів, а лише шкільна їдальня з «скользькими» котлетами і липким макароном. Тато підсумував: «Поки Ігор не закінчить школу, не мрій про хлопців». Я зрозуміла, що треба щось змінювати.
Мій хлопець Дмитро давно мріяв відкрити власне кафе. Ми сподівалися на кредит у банку, а йшов за нами час ще два тижні роботи перед відходом. Кредит не одобрили, але знайомий Дмитра, менеджер великого ресторану, запропонував новий проєкт у Києві. Він поїхав на інтервю, переконав шефа, що я можу приєднатися по відеодзвону, і навіть надіслав мені коробку з моїми десертами, які я встигла приготувати.
В останній робочий день я встигла швидко зібрати речі, взяти всі документи і заощаджені гроші, і сісти на потяг до Києва. Тепер я керую власним кафе, яке відкрила саме заради того, щоб жити так, як хочу, а не так, як мені накажуть.
Люблю свого брата і сподіваюся, що одного дня у нас буде гарна, доросла дружба. Я не питаю батьків про прощення, бо знаю, що, якби я залишилася в тій же квартирі, їхнє «впливове» слово тримало б мене на місці. Тому я втекла, і сподіваюся, що наше нове життя в Києві складе гармонійну мелодію, де кожен з нас грає свою нотку.
