Коли мені виповнилося пятнадцять, батьки вирішили, що їм неодмінно потрібна ще одна дитина. Так зявився мій братик. Всі вітали мене й бажали щастя, але мені зовсім не хотілося святкувати. Не люблю згадувати ці часи, але розповім вам.
Мати раділа, що має дочку, але не через любов, а тому що я була безкоштовною нянькою. Коли брат, Ярик, виповнив рік, вона раптово перестала годувати його й пішла на повний робочий день. Бабуся приходила вранці, а коли я поверталася зі школи, вона або спала, або вже пішла додому. Брат залишався на мені. Він часто плакав, і я не могла його заспокоїти.
Часу для себе не було. Треба було його переодягати, купати, годувати, готувати свіжу їжу. Коли батьки поверталися з роботи й бачили брудний посуд чи ненипрасну білизну, вони починали лаяти мене за лінь і дармоїдство. Тоді я садилася за уроки, бо раніше не було навіть хвилини. У школі йшло погано. Вчителі з жалю ставили мені трійки, за що я отримувала ще більше докорів.
Пральна машина прає, посудомийка миє а ти чим займаєшся цілий день? Мабуть, тільки про вечірки й думаєш!
Батько кричав, а мати мовчки кивала. Наче забула, як це провести хоча б кілька годин з неспокійною дитиною та встигнути прибрати.
Пральна машина справді прала, але її треба було вмикати, вішати білизну, прасувати те, що залишилося з учора. Посудомийку вдень не можна було використовувати забагато світла споживала. А посуд для дитини я мала мити тільки вручну. І щоденне миття підлоги ніхто не заздрив Ярик був дуже рухливим, повзав і бігав скрізь.
Трохи легше стало, коли брат пішов у садочок. Батьки наполягали, щоб я забирала його й годувала, коли поверталася додому. Так у мене зявилося хоча б кілька годин у другій половині дня. Я почала більше вчитися й закінчила школу без трійок.
Мріяла вступити на біологію. Це була єдина спеціальність, яка мене цікавила та давалася легко, але батьки мене не підтримали.
Університет у центрі міста їхати півтори години. А коли ти повертатимешся? Ярика треба забирати, а потім доглядати за ним. Навіть не думай!
Вони були непохитні, тому місце навчання вибрали за мене. Найближчим виявився кулінарний коледж, де я вчилася на кондитера. Перший семестр пройшов у тумані зараз сказали б, що я була в депресії. Але потім занурилася в навчання. Мені сподобалося готувати тістечка, печиво, десерти.
З другого курсу пішла на підробіток по вихідних у кафе неподалік від дому. Спочатку батьки нарікали, що мене нема вдома, але я встояла це був мій маленький простір для себе. Після закінчення коледжу мене взяли на повний день.
Незабаром у кафе призначили нового шеф-кухаря. Ми почали зустрічатися після роботи, і знову почалися сварки. Батько кілька разів приходив після моєї зміни, щоб не дати мені погуляти з коханим. Одного разу влаштували «сімейну раду».
Запросили бабусю, тітку та її чоловіка. Поставили мене посеред кімнати й сказали забути про залицяння, прогулянки й будь-які розваги.
Ти звільняєшся з кафе! оголосила тітка. Я влаштувала тебе на роботу у шкільну їдальню, де навчається Ярик.
Найкраща новина за день! радісно скрикнула мати. Брат завжди під наглядом, а вдень можна йти додому. Ти встигатимеш нам допомагати.
Покинути роботу в кафе, де мене цінували, добре платили, де все було налагоджено й де працював мій коханий? Я уявила своє майбутнє похмуру шкільну їдальню з сирими котлетами й липкою запіканкою, вечірні прибирання й життя, присвячене Ярику.
Поки твій брат не закінчить школу, навіть не мрій про хлопців, суворо сказав батько.
Наступного дня я розповіла все коханому, і ми придумали план. Він давно хотів відкрити власне кафе, копів гроші, але їх не вистачало. Треба було брати кредит або шукати інвесторів. Дома я сказала, що маю відпрацювати ще два тижні. Батьки погодилися почекати.
На жаль, кредит нам не схвалили, але знайшовся інший варіант. Друг мого коханого працював менеджером у великому ресторані й запропонував йому новий проект у Львові. Він поїхав на співбесіду й умовив шефа поговорити зі мною по відеозвязку. Поки я розповідала про себе, він дістав десерти, які я приготувала, привіз їх у холодильнику.
В останній робочий день я пішла раніше. Повернулася, поки нікого не було вдома, швидко зібрала речі в сумку, взяла документи й заощадження й поїхала до Львова.
Тепер я живу своїм життям, яке присвячую тим, кого самі обираю, а не тим, до кого мене примусили.
Так, я люблю свого брата й сподіваюся, що кола ми знайдемо спільну мову. Не тримаю зла на батьків, але знаю: поки я житиму з ними в одному місті, я залишатимусь під їхнім контролем. Я недостатньо сильна, щоб боротися. Тому вибрала втечу. Сподіваюся, у нашому новому житті все складеться
