Коли моя бабуся Олена Петрівна дізнається, що хворіє, вона сприймає це з незвичною для більшості людей спокоєм. Сідає на кухні, наливає собі чай, дивиться у вікно і говорить:
«Я не сидітиму в кутку й не чекатиму смерті. Хочу жити, доки можу».
Їй шістдесят років. Невисока, завжди усміхнена, з тією внутрішньою іскрою, яку не згасили роки, турботи, побут і навіть втрачені кохання. У ній живе жагa до життя тихо, але вперто, як весняний пагін, що пробивається крізь камінь.
Все життя Олена Петрівна живе в одному будинку старому, але теплому, де пахне яблуками, мятою й свіжим хлібом. Там вона виростила пятьох дітей, допомагає онукам, зустрічає гостей і проводить зимові вечори. Дім став її всесвітом. Але вона не хоче, щоб саме тут завершилась її історія.
Через місяць після діагнозу вона продає будинок за 1200000 гривень. Нікому нічого не каже лише наймолодша тітка, яка супроводжує її до нотаріуса, знає правду. Решта дізнаються випадково.
Мій двоюрідний брат Олександр, зайшовши в гості, бачить порожні стіни: без меблів, без фіранок, без запаху вареників, що колись зустрічали кожного, хто переступав поріг. На дверях висить табличка «Приватна власність».
Через кілька днів усі отримують від неї голосове повідомлення. Голос рівний, впевнений, навіть трохи усміхнений:
«Я не збираюся виправдовуватись. Це моє рішення. Все життя я працювала тепер хочу пожити, доки можу».
На виручені гроші Олена Петрівна вирушає мандрувати по Україні. Не в далекі країни, не в дорогі готелі просто по своїй землі, яку, як вона зізнається пізніше, майже не знала. Вона буває на морському узбережжі Одеси, в Карпатах, у старовинних монастирях Київської області, у маленьких селищах, де люди ще вітаються на подвірї.
Вона надсилає нам листівки, короткі повідомлення, фотографії усміхнена, засмагла, з новими друзями. Час від часу зникає на кілька тижнів, а потім зявляється знову: спокійна, натхненна, мов після довгої розмови з самою собою.
Хтось у родині не розуміє її вчинку. Кажуть: «Як вона могла? Це ж дім, спогади, діти, онуки!» Інші, навпаки, захоплюються її сміливістю. А вона відповідає просто:
«Не хочу залишати стіни. Хочу залишити память, що я жила».
І вона справді живе. У останній рік можливо, вперше посправжньому в її очах знову зявляється той блиск, який ми бачили лише на старих фотографіях. Вона навчається радіти кожному ранку, не відкладаючи щастя «на потім».
Коли її не стає, ми відкриваємо її невелику валізу. Там десятки квитків, туристичні карти, старі листівки, нотатки з назвами кавярень, у яких вона була, і понад сто фотографій: усміхнена, на фоні Чорного моря, гір, старих будинків і вулиць. На кожній життя, рух, світло.
Будинку більше немає. Грошей теж. Але залишилася свобода найдорожче, що вона мала. Свобода бути собою, жити, як хоче, не чекаючи дозволу й не озираючись.
І я часто думаю: а якби ми дізналися, що часу залишилося мало що б ми зробили? Залишилися б між чотирма стінами, серед звичних речей і страхів? Чи, можливо, теж нарешті наважилися б жити не «колись», не «потім», а зараз?
Бо, можливо, саме в цьому й полягає справжня мудрість не чекати смерті, а зустрічати життя з відкритими очима, як зробила вона.
