Коли моя донька народила сьому дитину, я зрозуміла, що мій запас терпіння вичерпано!

Останні двадцять років я жила разом із донькою та її чоловіком, але більше не маю сил це витримувати.
Мені вже 65, я бабуся семи онуків. Зрозуміло, хтось позаздрив би такому багатству, і я теж вважала б це справжнім щастям, якби не доводилося цілодобово доглядати за ними й слухати постійний гамір. Моя донька, здається, навіть не усвідомлює, скільки в неї дітей…
Коли народилась шоста онучка, я серйозно поговорила з Марією. Уявіть, я не думала, що колись доведеться вести таку розмову зі своєю 35-річною донькою про засоби контрацепції. Але невдовзі вона з чоловіком захотіли сьому дитину в мене просто паморочилось у голові. У нашому будинку всього пʼять кімнат, а живе вже девять людей.
Доньці пощастило, що ми з покійним чоловіком усе життя тяжко працювали, щоб збудувати великий дім та купити землю. Тепер мій зять родом із Черкас працює на нашому господарстві та називає себе справжнім фермером. Марія допомагає йому у всьому, а я цілими днями стою на кухні потрібно нагодувати справжній “дитячий садок”. Діти вже підростають, усім усе треба, жоден не їсть вчорашню страву, подавай лише щойно приготоване.
Після народження шостої онучки я сподівалась, що Марія зрозуміє мене, і я, можливо, бодай трохи зможу відпочити від плачу малюків і нескінченної заміни підгузків, але все повернулося на круги своя.
Весь час я тримала звʼязок із братом Іваном із Львова, який залишився сам, бо його донька поїхала працювати до Польщі.
Одного вечора він попросив мене приїхати, бо почувалися недобре. Звісно, я хвилювалася за брата, але водночас зраділа, що зможу хоч трохи вирватись зі свого домашнього кола. Тепер Іван почувається краще, а я не знаю, чи матиму сили повернутися додому після цих відпусток, де мене знову чекає дитячий галас. Проводячи час із братом, я згадала, як люблю читати книжки, слухати українську музику й дивитися фільми. Нарешті я можу насолоджуватися своєю старістю, а не лише чекати, доки виростуть онуки. Проте не знаю, як зізнатися у цьому рідним…
Зараз Марія дзвонить і просить повернутися, бо сама не справляється. Що ж мені робити?
Життя навчило мене, що турбота це важливо, але потрібно не забувати й про себе. Щаслива родина неможлива, якщо бабуся повністю втратить себе у турботах про інших. Можу допомагати з любовю, але заслуговую також і на власний спокій, щоб нести в дім радість, а не втому.