Коли моя теща дізналась, що ми збираємося купувати квартиру, вона запросила сина на розмову. Те, що сталося далі, мене приголомшило.
Ми з чоловіком довго складали на власне житло. Я працювала в міжнародній компанії і заробляла вдвічі більше за нього, але в нашій родині все було по-чесному спільний бюджет, спільні цілі. Мрія про власну оселю нас єднала, і здавалося, ніщо не може цьому завадити. Поки про це не дізналась його родина.
У мого чоловіка було чотири сестри. У тій родині він був не просто братом, а опорою, рятівником, розвязувачем усіх проблем. З молодості він допомагав кожній то за гроші навчався, то телефон купував, то просто «позичав до зарплати», а гроші ніколи не повертали. Я все це бачила, мовчала, терпіла. Розуміла родина, треба допомагати. Іноді й сама посилала гроші своїм батькам. Але саме через цю «допомогу» наш шлях до власної квартири затягнувся майже на три роки.
Нарешті, коли потрібна сума була зібрана, ми почали шукати житло. Більше за все я сама чоловік був перевантажений роботою, приходив додому пізно. Навіть раділа, що можу все організувати, вибрати найкращий варіант, адже прагнула найкращого для нас обох.
Одного разу його мати запросила нас на свято молодша донька закінчила школу. Приїхали, повечеряли, і раптом теща почала розмову:
«Схоже, мій синок скоро переїде у свою квартиру Втомлюся ходити до вас у гості», промовила вона з усмішкою.
Тоді мій чоловік з гордістю повідомив, що ми вже шукаємо житло і що саме я займаюся пошуками.
Ви б тільки побачили, як в одну мить змінився вираз її обличчя. Від усмішки не лишилося і сліду. Вона важким поглядом мене оглянула і льодяним тоном вимовила:
«Звісно, це добре Але тобі, сину, варто було порадитися зі мною. Я життя прожила, краще знаю. Невже таку важливу справу віддав на розсуд дружині?»
Старша сестра її підтримала:
«Так, так. Твоя дружина егоїстка. Тільки про себе й думає. Жодної гривні нам не допомогла. Їй квартира важливіша за родину!»
Я ледве не задихнулася від такого безсовісного звинувачення. Хотілося викласти все, що думаю: якщо їм так потрібні гроші, нехай самі їх заробляють. Але стрималася. Просто продовжувала їсти, мовчала, не втручаючись у їхні безглузді розмови. Готова була впасти зі стільця. Такої удару за святковим столом точно не чекала.
А потім теща встала, схопила сина за руку й повела на кухню. «Треба поговорити», кинула на бігу. За столом середня сестра чоловіка раптом заявила:
«Ми з братиком будемо жити в його новій квартирі. У нас буде окрема кімната.»
Мене охопила така лють, що аж в скронях здавило. Не втримавшись, просто встала й вийшла у передпокій. Збирати речі не довелося ми поїхали таксі.
Ввечері вдома я намагалася говорити з чоловіком. Але він був наче чужий. Сидів мовчки, а потім Зрозуміла: з того дня він був не моїм чоловіком, а лише сином своєї матері.
(Щоденниковий запис)
Сьогодні я навчився: іноді кров це не родина, а просто люди, які вміють лише брати.
