Уявіть, що ви на власному весіллі, де вас оточують майже двісті гостей, а ваша нова свекруха бере мікрофон і оголошує, що ви не гідні її сина, бо ви самотня мати.
Таке сталося зі мною півроку тому. Те, що трапилося далі, не лише врятувало мою гідність, а й відновило мою віру в кохання та родину.
Мене звати Оксана Коваленко, мені 32 роки, і я педіатрична медсестра. Я думала, що нарешті знайшла своє щастя з Дмитром Лисенком, відданим пожежником. Він не лише закохався в мене, а й з перших днів обожнював мою доньку, Софійку восьмирічну дівчинку з русявими кучерями й веснянками, які освітлювали будь-яку кімнату.
Але мати Дмитра, Наталя, відразу дала зрозуміти, що вважає мене “зайвим тягарем”. Пятдесятивосьмирічна колишня страхова агентка майстерно приховувала пасивну агресію під маскою компліментів. Її погляд міг розбити мене на дрібні шматочки. Навіть моя світличка, Тетяна, помічала її підступи за вечерами: фрази на кшталт “Не всім пощастило починати з чистого аркуша” чи “Дмитро завжди віддає більше, ніж має свята людина”.
Що Наталя не знала так це те, що Дмитро спостерігав за нею, готуючись до моменту, коли вона нападе. Він знав свою матір дуже добре, і те, що він підготував, змінило все.
Два роки тому я ледве справлялася: 12-годинні зміни в лікарні, виховання Софійки самотужки після того, як її батько нас покинув. Але одного дня на лекції з пожежної безпеки в школі Софійки зявився Дмитро: спокійний, добрий, з усмішкою, що запалювала вогонь у дітях. Того дня почалося кохання, якого я ніколи не очікувала.
Від нашої першої “побаченки” в науковому музеї де Дмитро напол
