Ранок був холодним, ніби осінь врилася до міста без попередження. Олег збирав речі в тиші, яка різала слух гостріше за будь-який крик. Жодних скандалів, жодних грюків дверима — лише шелест акуратно складених светрів, клацання вийнятого з розетки зарядника, скрип футляра для зубної щітки. Він зупинився біля вікна, дивлячись на сирий двір Києва. Не для прощання — щоб запам’ятати, як падає світло на облуплену раму, як тінь від старої гардини лягає на підвіконня. Марійка спала. Або вдавала. Швидше за все, вдавала — її дихання було занадто рівним, як у людини, що боїться дотику.
На кухні він увімкнув чайник. Руки не тремтіли, але всередині все ніби розсипалося — наче скляні намистини, що висипалися з порваного намиста. Не біль, не образа, а тиша, яка стала непідйомним тягарем, що не дозволяв закрити валізу.
Вони не сварилися. Не зраджували. Не підвищували голосу. Просто перестали бути цілим. Ніби кожного дня, по крихті, вони віддалялися один від одного, не помічаючи, як між ними виріс провалля, в якому луною відбивалася порожнеча.
— Коли поїдеш? — запитала Марійка, з’явившись у дверях. Її голос був спокійним, майже байдужим, наче вона питала не про нього, а про валізу, що стояла в куті.
— Зараз, — відповів Олег, не піднімаючи очей. Він знав: подивиться він на неї — і не зможе піти.
Вона мовчала. Він не обертався. У цій тиші було все: і «залишся», і «йди», і «я більше не можу», і «все мало бути інакше». Вона зависла у повітрі, як остання нитка, яку можна було вхопити, але ніхто не наважився.
Він вийшов, залишивши ключ на тумбочці біля дверей. Не озирнувся, не затримався. Сходи пахли сирістю, чужими вечерями та ранковою метушнею — десь грюкнули двері, десь дзвеніло посуддя. Олег спускався, ніби проходив останній рівень знайомої гри — без помилок, без почуттів. Усередині все було виметено, як після переїзду — чисто, але страшно пусто.
Спочатку він пожив у друга, у тісній квартирі на околиці. Потім зніс кімнату — маленьку, з облупленим фарбою на стінах та ліжком, що скрипіло при кожному русі. Почав бігати вранці, не тому що любив, а щоб хоча б якось заглушити внутрішню порожнечу втомою. Ходив до іншого магазину, де ніхто не знав його обличчя. Вмикав музику голосніше, навіть коли не слухав, лише щоб не чути тиші. Шукав нові маршрути, нові звички, нові обличчя. Змінював усе, що міг. Але тиша всередині не йшла. Кожної ночі вона сідала поруч, дивилася в темряву і не відпускала.
Марійка залишилася в їхній квартирі. З їхніми шторами, з його книжками на полиці, з його кружкою, яку ніхто не прибрав. Поличка у ванній стояла неторканою, фотографія на холодильнику — на місці. Вони стали чужими — без драм, без зрад. Просто тому, що вчасно не сказали один одному правди. Просто тому, що кожен чекав, що перший крок зробить інший.
Минуло три місяці.
Вони зустрілися випадково — у аптеці на розі, у сирий полудень, коли вулиця була майже пустою. Олег купував бинти й знеболювальне. Марійка — сироп від кашлю та мазь. Їхні погляди зустрілися одночасно, і обидва завмерли, начебто час зупинився.
— Привіт, — сказав він, трохи тихіше, ніж хотів.
— Привіт, — відповіла вона, уважно вдивляючись. — Ти схуд.
Він знизав плечима. Хотів сказати щось легке: «Робота, біг, не сплю». Але промовчав. Купив, що треба, і вийшов першим, намагаючись крокувати повільно, наче це могло щось змінити.
Через два дні він написав. Не питання, а пропозицію: «Кава. Без розмов». Без надії, без очікувань. Просто відправив. Вона відповіла майже одразу. Погодилася. Стисло, без зайвих слів. Ніби теж чекала. Або знала, що він напише.
Вони зустрілися у маленькій кав’ярні біля парку. Пахло свіжим випічканням, кавою і чимось непомітно новим, ще не розпакованим. Олег дивився на неї — вже не свою, але до мурашок знайому. Марійка дивилася на нього — без злості, без докорів, але ніби через скло, за яким залишилося їхнє минуле.
— Я думала, ти повернешся, — сказала вона. Спокійно, як про щось неминуче, з чим вона змирилася.
— Я чекав, що ти покличеш, — відповів він. Так само рівно. Без натяків. Без прохань.
Вони ледве посміхнулися — гірко, але легко. Як люди, які все зрозуміли, але не знають, як із цим жити.
Іноді між людьми виростає не стіна, а тиша. Така, що її боїшся порушити. Бо в ній — страх бути відкинутим. Або почути правду, яку не готовий прийняти.
Вони не сказали: «Давай почнемо знову». Не кинулися один до одного, не шукали слів, які б усе виправили. Просто пили каву. Повільно. Кожен у своїй мовчанці. А потім вийшли — кожен своєю дорогою. Без обіцянокІ з того дня тиша між ними стала місцем, де знову можна було почути себе.
