Коли ми з чоловіком ледве зводили кінці з кінцями, свекруха ходила в дорожезній шубі, купувала новий телевізор і жила, як справжня княгиня.
Проте роки потому на нас чекала ціла «реванш»!
Мені було лише вісімнадцять, коли я завагітніла. Батьки відмовилися мене підтримати казали, рано мені ще ростити дитину. Чоловіка якраз забрали до війська. Бабусі з обох боків були єдині у своїй позиції:
Малюк твоя відповідальність.
Я не збираюсь зараз няньчити твого малюка, різко відрізала мені мама.
Свекруха й зовсім не розмовляла зі мною.
Я змушена була оселитися в тітки по батьківській лінії.
Тьотя Оксана, якій на той час було тридцять вісім, дітей не мала й все життя присвятила роботі. Але тьотя не судила ні тата з мамою:
Я їх розумію, зітхала вона. Коли ти зявилася на світ, був непростий час. Вони стільки заради тебе працювали, голодували. Тато вагони розвантажував вночі, аби додому копійку принести.
Але ж зараз у них усе є, тягнула я. Тато непогано заробляє, двокімнатна квартира, мама працює, і я вже чекаю дитину.
Їм хочеться пожити для себе, пояснювала тьотя. Не засуджуй їх. Згодом вони зрозуміють.
Жодної допомоги я так і не дочекалася. Зібрала речі й до тьоті.
Коли чоловік повернувся з армії, нашому синові вже був рік і чотири місяці. За весь цей час свекруха не зявилася жодного разу, батьки навідались лише двічі.
Петро влаштувався автомеханіком. Хотів паралельно вчитись, не вийшло. Ми все ще жили на тітчиній квартирі. Коли син пішов до садка, а я нарешті влаштувалась на роботу, тітка переїхала в інший кінець міста. Довелось знімати житло.
Трохи згодом померла бабуся чоловіка.
Свекруха швидко продала бабусину квартиру, зробила розкішний ремонт, купила меблі, чого душа бажала. Петро просив залишити квартиру, сам хотів платити щомісяця, а згодом і викупити, та все даремно.
Чому я маю жертвувати собою і своїм життям? Я про цю квартиру мріяла стільки років. Нащо мені відмовлятись? кинула у відповідь свекруха.
Минуло ще пять років у нас народилась донечка. Ми вже усвідомлювали, що необхідне власне житло. Петро поїхав заробляти до Польщі. Зібрати гроші на квартиру виявилось непросто. Я з дітьми далі поневірялась по орендованих квартирах.
Мама, тим часом, жила сама у трикімнатній квартирі. Тато розлучився з нею ще два роки тому, але місця для мене і онуків там так і не знайшлося. До свекрухи йти було марно у неї ніколи «не вчасно», вічно ремонт.
Петро працював закордоном кілька років. І все ж ми зібрали на власну квартиру самотужки.
Тепер наш старший син закінчує восьмий клас, донька у другому. Обоє знають ціну гривні. Ми економили на всьому. Тепер усе інакше: кожен має власну машину, щороку їздимо на відпочинок на Чорне море.
Єдина, кому ми справді вдячні тьотя Оксана. Вона може зателефонувати нам вночі, з будь-якою проблемою, ми завжди допоможемо.
А наші батьки зараз сам-на-сам із труднощами. Маму скоротили з роботи, нещодавно просила допомоги я відмовила. У свекрухи те саме вийшла на пенсію, а економити так і не навчилася. Всі гроші давно витратила на ремонти та обновки. Петро не допомагає, радить продати величезну квартиру й придбати однокімнатну.
Ми з чоловіком не винні нікому нічого. Ми зовсім інакше ставимось до своїх дітей, ніж ставились до нас наші батьки. Допомагаємо їм у всьому. Вірю, що й діти нас не залишать, коли ми будемо старі.
