Коли мій чоловік і я ледве зводили кінці з кінцями, свекруха жила наче справжня пані: купила собі норкову шубу, новий телевізор, витрачала гривню за гривнею, не відмовляючи собі ні в чому.
Пройшли роки, і доля зробила крутий поворот.
Мені було 18, коли я дізналася про вагітність. Батьки навіть не думали мене підтримувати замолода для дитини, казали вони зосереджено. Чоловік тоді якраз був призваний до війська. Обидві бабусі з обох боків говорили в один голос:
То твоя дитина ти сама й виглядуй.
Я не хочу зараз няньчити твою дитину, заявила мені мама.
Свекруха взагалі зі мною не спілкувалася.
Я переїхала жити до тітки по батьківській лінії. Тітка Маряна на той час мала 38 років, дітей у неї не було, все життя присвятила роботі. Вона не засуджувала моїх батьків:
Я розумію їх. Коли ти народилася, було важко. Тато вагони вночі розвантажував, щоб якусь копійчину заробити. І мама працювала не покладаючи рук.
Але зараз вони живуть не бідно: у тата гарна зарплата, двокімнатна квартира на Сихові, мама теж працює. А я народжую і ніде прихилитися! я ледве втримувала сльози.
Вони хочуть тепер трохи пожити для себе, сказала тітка. Та не суди. З часом схаменуться.
Жодної допомоги від них я не отримала. Зібрала речі й залишилася в тітки Маряни.
Коли чоловік повернувся із служби, нашому синові Степану вже був рік і сім місяців. За той час свекруха жодного разу навіть не запитала про внука. Мої батьки двічі навідались, не більше.
Чоловік влаштувався автослюсарем, намагався ще здобути освіту, але то вже не йшло. Жили всі з тіткою в її однокімнатній квартирі. Коли син пішов у дитсадок, і я знайшла роботу, тітка була змушена переїхати на Позняки через перевод по роботі. Ми винайняли крихітну однокімнатну квартиру.
Згодом померла бабуся чоловіка.
Свекруха Людмила продала бабусину квартиру і влаштувала там розкішний ремонт, на всі гроші купила собі те, що давно хотіла. Чоловік благав не продавати, пропонував платити щомісяця, щоб згодом викупити житло марно.
Чому я маю думати про когось, а не про себе? Я все життя мріяла про ремонт! Якщо хочете зробіть самі, холодно відказала свекруха.
Через пять років у нас народилася донька Галина. Ми добре розуміли потрібне власне житло. Чоловік подався на заробітки за кордон, але на квартиру збирали довго і важко. Доти жили з дітьми по орендованих квартирах.
А мама залишилася сама у трикімнатній квартирі на Левандівці: з батьком вони розлучились два роки тому. Але для мене з дітьми місця в неї не знайшлося. До Людмили йти було також марно: вічний ремонт, ніякої допомоги.
По кількох роках чоловік таки заробив на житло купили простору двокімнатну квартиру. І жодної копійки нам ніхто не дав.
Тепер наш Степан закінчує восьмий клас, а Галина вже у другому. Ми навчили їх цінувати гроші, зберігали кожну гривню. Свої проблеми давно подолали: у кожного з нас своя машина, щоліта їздимо з дітьми на море до Затоки.
Лише тітка Маряна завжди для нас найближча. Вона єдина, кому ми вдячні й готові завжди допомогти.
Батьки ж переживають важкі часи. Маму скоротили з роботи, вона недавно телефонувала про допомогу просила, я не погодилася.
Свекруха теж залишилася одна й не бажає жити скромно: всі гроші з продажу квартири давно розтратила. Чоловік відмовив їй у допомозі порадив продавати свою новоремонтовану квартиру й купити собі невеличку «однушку».
Ми з чоловіком нікому нічого не винні. Своїх дітей виховуємо зовсім інакше, ніж нас виховували наші батьки. Завжди підтримаємо, як зможемо. І віримо: діти цього ніколи не забудуть, підтримають нас і в зрілому віці.
