Коли ми з мамою поверталися з базару, я перша помітила його.
Він сидів не під лавкою, як це роблять звичайні втомлені або безпритульні собаки, а прямо на лавці у зупинці. Сидів, як людина спокійно, впевнено, уважно. Прищулившись на сніговому відблиску, дивився на дорогу, іноді піднімаючи голову й оглядаючи перехожих, ніби когось шукав. Не гасав по зупинці, не гавкав, не навязувався нікому просто сидів і чекав. Це було дивно майже по-людськи.
Мамо, дивись! тягну я її за рукав. Песик!
Він був маленьким, худим, з великими вухами, трохи косооким і незграбним, як підліток, який ще не навчився керувати своїми довгими лапами. Але найбільше вразили мене його очі втомлені, але не згаслі. У них була якась глибина. Щось, що не передати словами, але відчуваєш миттєво.
Мама окинула його поглядом і втомлено зітхнула:
Не чіпай. Напевно, в нього блохи. І щеплень нема. До автобуса його не візьмуть. Якщо підемо, він теж піде.
Але прийшов автобус, потім інший а він усе ще сидів. Переступав з лапи на лапу, іноді озирався, але не зходив з місця. Ніби чекав. Ніби вибирав когось із натовпу. А коли подивився на мене мені здалося, ніби я чую: «Ти ж за мною прийшла?»
Мамо, будь ласка я ще не вміла «доросло» благати. Просто дивилася зі сльозами в очах, із стисненим серцем. Він замерзне
Мама прикусила губу. Подивилася на сіре небо. Потім знову на песика. І повільно видихнула:
Якщо до вечора його ніхто не забере, візьмемо додому. Але знай, це твоя відповідальність. Якщо тато розсердиться, тобі доведеться йому пояснити.
Я кивала так, ніби від цього залежало чиєсь життя. Повернулася до зупинки, зняла шарфик і, немов у ковдру, загорнула його. Він не чинив опору. Лише видихнув повітря, тихо, по-дитячому і сховав ніс у моїй куртці.
Вдома він їв тихо, швидко, так жадно, що було боляче дивитися. Не з радістю з відчаєм. Кожна крихта, кожен шматочок ніби останній шанс.
Потім згорнувся клубком на старій куртці й заснув. Ніби тепер можна. Не треба більше боротися, тікати, сподіватися. Тепер можна просто спати.
Як назвемо нашого героя? запитала мама, прибираючи порожню миску.
Я задумалася. І раптом згадала:
Адже сьогодні 12 квітня.
І?..
Гагарін, відповіла я.
Мама здивовано підняла брови:
На честь космосу?
На честь першого. Адже він мій перший. І справжній герой.
Мама посміхнулася, але імя залишилося. Гагарін і залишився Гагаріним.
Спочатку було нелегко. Кіт зашипів на нього з-під дверей і сховався у шафі. Бабуся відразу заявила, що тепер у будинку «собачий дух». А тато, який якраз був у відрядженні, дзвонив і лаявся, що в нього алергія і що ми всі зїхали з глузду. Я слухала, кивала і не здавалася.
Гагарін поводився майже ідеально. Майже не гавкав, не вимагав уваги, не гриз взуття. Він просто був поруч. Постійно. Спокійно. Ніби йому було достатньо знати, що ми є.
Він ріс. Вуха стали ще більшими, лапи витягнулися, він став кутастим, але дуже милим. Коли я поверталася зі школи, він завжди чекав біля дверей не скакав, не махав хвостом, просто дивився мені в очі, ніби питав: як пройшов день?
Він чудово відчував мій настрій. Коли я хворіла лягав поруч і не рухався. Коли плакала через проблеми приносив свою мячику. Ніби казав: не сумуй, пограй зі мною. А якщо я з кимось сварилася сідав поруч і клав голову мені на коліна. Просто був поруч.
Тоді зима була справжньою. Великі заметілі, лютий мороз, річку за містом укрив товстий лід усі каталися на ковзанах: діти, дорослі. Ми з Гагаріном теж ходили туди майже щодня. Я кидала йому сніжки, а він ловив, бігав, ковзався по льоду. Було дуже весело.
Але того дня я пішла сама. Подруга захворіла, мама затрималася на роботі. Сніг падав великими пластівцями, навкруги була біла тиша. Лише мій крок хрустів по твердому снігу.
Гагарін біг попереду, петляючи між кущами. Я наблизилася до річки. Лід був гладеньким, красивим, трішки тріснутим але здавався міцним.
Я зробила крок. Потім ще один. І раптом тріск.
Навіть встигнути крикнути не встигла.
Все провалилося під ногами. Вода залила мене. Холод вдарив у груди. Паніка. Руки ковзали, не вдавалося за щось вчепитися. Лід ламався. Усередині мене кричало. Я не розуміла, що робити, де вихід.
І раптом поштовх.
Мене тягнули за куртку.
Я повернула голову. Гагарін.
Він вхопив мене зубами за рукав і тягнув
