Коли ми з Максимом зайшли у квартиру Софії, мене відразу огорнув такий аромат, що я ледь не забула, навіщо взагалі прийшла. Пахло свіжоспеченим м’ясом, теплою випічкою, спеціями, які ніби танцювали у повітрі. Я зупинилася на порозі, заплющила очі й глибоко вдихнула — це був запах затишку, свята та якоїсь магії. А коли глянула на стіл, то й взагалі оніміла. Там стояли страви, які можна було б виставляти у музеї кулінарного мистецтва. Чесно, я навіть не знала, з чого почати — милуватися чи хапати тарілку.
Софія, моя давня подруга, завжди була майстринею на кухні, але цього разу вона перевершила саму себе. Ми з Максимом прийшли до неї на вечерю — вона запросила нас «просто так», без приводу, щоб побалакати та провести вечір разом. Я, признатися, очікувала чогось простого: ну, салатик, можливо, запечена курка, чай з печивом. Але те, що я побачила, було справжнім гастрономічним шоу. Стіл аж тріщав від угощень: рум’яна свиняча вирізка з хрусткою скоринкою, картопля, запечена з розмарином, овочі, викладені так, немов це картина, та пиріг із золотистою корочкою, від якого пахло яблуками та корицею. А ще соуси — три різні, у маленьких гарненьких соусницях, і кожен, як потім з’ясувалося, був шедевром.
«Софійко, ти що, ресторан збираєшся відкривати?» — вигукнула я, не маючи сили відірвати очі від цього розкошівства. Софія лише засміялася й махнула рукою: «Та годі, Катрусю, я просто вирішила вас приголубити. Сідайте, зараз усе спробуємо!» Максим, мій чоловік, який зазвичай мовчазний, уже простягав руку до виделки, але я його спинила: «Почекай, я спочатку сфотографую, таке треба в інсту викласти!» Софія лише очі закатила, але було видно, що їй приємно. Вона завжди така — готує з душею, а потім робить вигляд, що це дрібниці.
Ми сіли за стіл, і почалася справжня бенкетка. Я спробувала м’ясо — воно тануло у роті, з легкою ноткою часнику та чогось ще, що я навіть не змогла розпізнати. «Софійко, це що за чарівність?» — запитала я, а вона з усмішкою відповіла: «Секретний інгредієнт — любов!» Я, звісно, засміялася, але, якщо чесно, повірила. Бо як інакше пояснити, що навіть звичайний салат з помідорів та огірків у неї перетворився на витвір мистецтва? Максим, який зазвичай їсть мовчки, раптом видав: «Софіє, якщо ти так готуєш щодня, я до тебе переїжджаю». Ми всі реготали, але я помітила, що він уже прикидує, як би взяти добавки.
Поки ми їли, Софія розповідала, як готувала кожну страву. Виявилося, вона цілий день провела на кухні, а деякі рецепти дісталися їй від бабусі. «Ось цей пиріг, — каже, — бабуся пекла на всі свята. Я лише додала ваніль і трішки більше кориці». Я слухала й думала: як у неї вистачає терпіння? Я, якщо чесно, на кухні більше години не витримаю. Моя коронна страва — це макарони з сиром, і то, якщо сир уже натертий. А тут — ціла симфонія смаків, і все зроблено з такою любов’ю, що хочеться обняти господарку.
Але найдивовижніше — це атмосфера, яку створила Софія. Не лише їжа, а й увесь її будинок ніби дихав теплом. На столі стояла маленька вазочка з квітами, свічки висвітлювали затишок, а з колонок тихо лунала якась джазова мелодія. Я зловила себе на думці, що давно не відчувала себе так розслаблено. Навіть Максим, який після вечері зазвичай занурюється у телефон, сидів, посміхався та розповідав історії зі студентських часів. Софія встигла перетворити звичайний вечір на справжнє свято.
Десь між другим шматком пирога та чашкою трав’яного чаю я запитала: «Софійко, як ти все це встигаєш? Робота, дім, а ще й такі вечері влаштовуєш!» Вона задумалася й відповіла: «Знаєш, Катрусю, для мене приготування їжі — це як медитація. Я вмикаю музику, нарізаю овочі, замішую тісто — і всі проблеми йдуть. А коли бачу, як ви це їсте, розумію, що воно того варте». Я глянула на неї й подумала: от би мені хоч краплю її таланту та терпіння. Може, тоді й я навчилася б пекти пироги, а не замІ тепер, коли ми йшли додому, я тримала в руках контейнер із пирогом, а в серці — тепло, яке залишилося після цього чудового вечру.
