Надія Леонідівна раптово занедужала. Жодна з її доньок не провідали матір, поки вона була прикута до ліжка. Лише Наталя, її онука, доглядала за нею день і ніч. Доньки ж нагодилися ближче до Великодня, коли чекали на домашні смаколики, які мама завжди готувала до свят. Надія Леонідівна вийшла до хвіртки, щоб зустріти їх.
Чого приїхали? суворо спитала вона.
Старша донька Світлана аж відступила від несподіванки.
Мамо, що з тобою?! злякалась.
А що ж Все, мої любі! Я господарство продала
Як це?! А ми?! доньки не розуміли, що відбувається.
Життя у маленькому селі Оленівка текло одноманітно й повільно. Будь-яка зміна тут сприймалася як справжня подія.
Та приїзд Наталки, онуки колишньої завідувачки сільмагу, наробив галасу на все село. Люди казали, що найчутливіші жінки навіть сльозу пускали, коли бачили Наталку.
Ох, Наталка!.. перешіптувалися односельці. Розумниця! Всіх обійшла на пів голови! Тепер нехай позаздрять!
Справді, навіть місцеві значки дивилися на неї з прихованою заздрістю, коли вона на блискучому позашляховику, мов княжна, неквапом обїжджала рідне село.
Майже всі мешканці Оленівки повиходили подивитися таке ж не щодня побачиш! Старенькі крадькома витирали сльозу зворушення.
Та це й справді як з казки Попелюшка!
Не дарма її ще з дитинства за очі кликали Попелюшкою.
Тепер Наталка мала повне право дивитися згори вниз на тих, хто колись глузував із неї.
Вона махнула рукою місцевому музиканту Павлу Івановичу старому знайомому.
Павле Івановичу! Дуже рада бачити! Як ваше здоровя?
Дякую, доню! Все добре. Забігай в клуб на репетицію, будемо раді!
Неодмінно зайду!
Після цих слів блискуча автівка розчинилась за поворотом, а селяни почали розходитися по домівках. Павло Іванович посміхнувся:
Молодець Наталя! Вибилася в люди. Тепер черга за нашими може й наші лікарі когось у люди виведуть!
А до чого тут вони? цікавилася баба Параска.
А при тому, бабо: сьогодні заздрощі то буде наче епідемія! підморгнув Павло.
Параска хрестилася і поспішила геть, а Павло Іванович тільки посміхнувся без болючи.
Він сів на лавку біля клубу, зітхнув пригадалися різні моменти з життя…
У долі Наталки саме Павло Іванович відіграв важливу роль.
Дівчина рано осиротіла: матері не стало, батько ще до того залишив сімю. Родичі не хотіли брати на себе дитину, тож Наталка два роки провела у притулку.
Проте одного дня Надію Леонідівну щось боляче штрикнуло в серці, і вона забрала онуку до себе.
У селі цей вчинок оцінили позитивно. Надія Леонідівна ще тоді працювала, й начальниця схвально відгукнулася:
Якби всі були такі, як Надія Леонідівна!
Хоча деякі не вірили в її доброту.
Ото вже хитра! Тепер же платять допомогу от вона й прихопила онуку!
До того ж, у Надії Леонідівни не була найчистіша репутація. Всі знали, що в сільмагу вона шахраювала обважувала, обраховувала. Але мовчали, не прийнято було скандалити.
Проте з дочками й сином Надія була добра. Син лікар у райцентрі, доньки у Києві. Вони частенько приїздили до мами по харчі.
У завідувачки було чим похвалитися: качки, кури, поросята, кізки; по дві сотки картоплі, два гектари під городом. Сама все обробляла наймати дорого, тому й згадала про онуку.
Поділилась планом з подругою Зоєю:
Заберу я Наталю, досить їй в інтерната блукати. Та й люди осуджують ніби я погана.
Зоя погодилася:
Й правильно, Надю! Помічниця тобі буде!
Правильно Наталка по господарству буде допомагати, доки я на роботі.
А школа? засумнівалась Зоя.
Обійдеться без гуртків! Не для цього я її годую!
Маленька Наталка тільки й мріяла про такий дім. Старалася, як могла, й люди прозвали її Попелюшкою. Більшість жалкувала!
Леонідівно, не соромно? Дивись, яка тоненька, бліда. Хіба можна так із дитиною?!
Моя онука тягнеться до праці! А спробуйте в своєму оці скалку знайти!
Надія Леонідівна вже вирішила: закінчить школа вчитиметься на ветеринара!
Можливо, все так і пішло б, якби не випадок: у клубі зявилася молода завклубом Марина випускниця мистецького коледжу.
Вона швидко оглянула село, шукаючи талановиту молодь. Павло Іванович сам запропонував допомогу.
Дайте тільки інструмент, і піднімемо дух села!
Марина запросила його наступного дня на репетицію. Той відразу зібрав гурт, не вистачало тільки солістки.
Без молодої та голосистої дівчини як без капусти в борщі! бідкався музикант.
Я знаю, де її знайти! посміхнулася Марина.
Влаштували відбір у школі. Діти хвилювалися, а Наталю навіть класна примусила:
Співай! У тебе гарно виходить.
Та не можу, мені додому треба! Бабуся сваритиметься
Я домовлюсь, іди.
І Наталка заспівала народні пісні й сучасні, як уміла, щиро.
Самородок! захоплено вигукнула Марина.
Після вмовлянь бабуся змушена була послабити дівчині обовязки. І це їй не подобалось! Поділилася із Зоєю:
Тепер доведеться годувати онуку, а вона тільки співає Це ж не допомога!
Та ти уяви як через десять років Наталя знаменитою стане!
А мені з тієї слави що? Господарство хто потягне?!
Після цієї розмови стара дружба дала тріщину.
А Наталя разом з ансамблем підкорювала сцени всього району: і механізатори, і доярки вітали її пісні. На обласному конкурсі перемога!
Слава не змінила її вона з любовю доглядала бабусю, коли та занедужала. Ніхто з дочок навіть не згадав про матір. Тільки перед святами зявилися і почули:
Все, хазяйство продала! Нащо мені мучитися, самій важко! А вам треба мясо в магазині купуйте!
А Наталя? мало не плакали
Наталка не ваша служниця! Ви навіть не потурбувалися, як мені було зле! Я також хочу жити для себе!
Сестри поїхали ні з чим, а Надія Леонідівна відразу ж рушила до Зої.
Дякую, що очі відкрила, подружко! Мало не зламала долю дівчині. Допоможи тепер мясо продати лиш козу залишу!
А доньки як?
Та вже ніяк! Вони тільки брати звикли!
Минуло багато років. Наталя рідко буває у селі справи, концерти, гастролі. Та завжди телефонує бабусі, висилає гривні. І ось нарешті знаходить тиждень їде з сином Максимом до рідної Оленівки.
На задньому сидінні Max спитав сонно:
Мамо, ми вже приїхали до бабусі?
Синочку, приїхали! Ось нас бабуся вже зустрічає!
Незважаючи на роки, Надія Леонідівна тримається гідно підхоплює правнука й обсипає поцілунками:
Золоте сонечко моє! Думала, не дочекаюся!
Наталю цілує обережно шкода їй зіпсувати зачіску:
Дивилася концерт по телевізору. Ти там найкраща!
Та що ви, бабусю! Я просто співаю.
Не говори так, ти справжня артистка!
Якби не ви і дядько Павло, не вирвалась би із Попелюшки!
В казці фея гарбуза на карету перетворила, а ти все сама створила
Наталя ховає втомлені руки бабуся помічає, притискається до плеча, просить пробачення за минуле. Але внучка вже давно пробачила.
Найголовніше вона має бабусю, яку любитиме й оберігатимеУвечері, коли стемніло і над селом защебетали соловї, у хаті Надії Леонідівни зібралася маленька, але справжня родина вона сама, Наталя й Максимчик. На столі пироги й запашний чай, пахне травами, а у вікні повільно світиться вуличний ліхтар.
Бабусю, а колись ще будемо збирати малину у лісі? спитав Максим.
Будемо, онучку, усміхнулась Надія Леонідівна і лагідно розтерла Максимові щоку. Усе ще буде.
Наталя, дивлячись на рідний дім, раптом відчула неймовірну легкість у душі. Вона встала, відчинила настіж вікно і глибоко вдихнула свіжого повітря. У цьому вечорі було стільки простого, справжнього щастя, якого вона, здавалося, шукала усе життя. Гроші, слава, гастролі усе відступило на другий план. Тут, у маленькому колі, були зігріті серця й жива память.
Потім Наталя взяла до рук гітару, яку привезла ще зі студентських років, і, не питаючи дозволу, тихо заспівала свою улюблену, ту саму пісню, з якою усе колись починалося. Голос її наповнив хату і вилетів у вечірнє подвіря.
Надія Леонідівна плакала тихо: від щастя, від спогадів, від того, що все стало на свої місця.
Бабусю, не плач! Максим обійняв її за шию.
То сльози радості, золотце, відповіла вона.
Далеко за селом відгукнулася сова, і Наталя, обійнявши сина та бабусю, подумала: “Тут усе моє коріння. Звідси я і сюди завжди можна повернутися.”
А наступного ранку у селі довго ще згадували, як над старою хатою, де живе Надія Леонідівна, до світанку лунала красива пісня справжня, жива, як саме життя. І кожен у серці мав надію, що Попелюшок серед нас значно більше, ніж здається. Треба тільки не забути про них і вчасно простягти руку.
