Вчора ввечері завітав до мене найдужчий та наймовчазніший чоловік нашого села Степан Гнатюк. Таких людей мало кремінь, а не людина. Постава рівна, руки наче граблі, в мозолях, обличчя суворе, але спокійне, як озеро в тумані. Степан ніколи не скаже зайвого слова, не почуєш від нього нарікань. Що б не сталося дах підлатати, дров старенькій нарубати він перший прийде на допомогу. Мовчки зробить, мовчки кивне і піде.
А тут прийшов Двері до амбулаторії тихенько рипнули, увійшов і ніби вітерець осінній промайнув. Стоїть на порозі, шапку-п’ятихатку в руках мнеться, напівзігнутий, очі до підлоги. На плащі плями дощу, на чоботях бруд. Він того вечора був такий змучений, такий надломлений, що серце моє защеміло.
Заходь, Степане, чого на порозі примерз? тихо кажу, сама вже чайник на дровяну плиту ставлю. Знаю: навіть найгіршу біду інколи виліковує чабрець та добре слово краще, ніж таблетки.
Він сів на краї кушетки, голови не підводить, мовчить. Лише старий стінний годинник цокає раз, два ніби лічить тривогу. Мовчання важче за крик воно наче крига у повітрі. Я підсунула йому склянку гарячого чаю, вкладаю в крижані долоні.
Він обхопив чай, підніс до губ, а руки так тремтять, що чай ледь не розлився. І тут по потрісканій, вітрами обвітреній щоці пробігла сльоза. Тиха, чоловіча, важка-свинцева. За нею ще одна Без голосу, без ридань він просто сидів, і сльози текли собі, губилися у щетині.
Йду я, Маріє Андріївно, ледве чутно видихнув. Все. Більше не маю сили, не можу.
Я присіла поруч, поклала свою гарячу, шорстку долоню на його руку. Він здригнувся, але не відсмикнув.
Від кого ж ти йдеш, Степане?
Від своїх з глухим розпачем. Від жінки, від Ленки від тещі. З’їли вони мене, Маріє Андріївно. Як два яструби. Що б не зробив усе не так. Борщ зварю, поки Лена на фермі «пересолив, моркву не так натер». Поличку прилаштую «криво, у людей чоловіки, як чоловіки, а ти». Грядку вскопаю «мілко, не так». День за днем, рік за роком. Ні теплого слова, ні погляду людяного. Лише свербіж, як кропива по шкірі.
Замість слів ковток чаю.
Я ж, Маріє Андріївно, не пан. Я розумію їм важко. Лена на фермі до ночі, змучена, сердита. Теща, Уляна Василівна, ноги болять, дні сиднем сидить, на всіх злою вовчицею дивиться Я все розумію. Терплю. Встану ще затемна: піч натоплю, води натягну, худобу нагодую. А потім на роботу. Ввечері додому знову все не так. Слово криве обмовиш то три дні крик. Мовчиш гірше. «Чого мовчиш, німий?» Душа, Маріє Андріївно, не з заліза Вона теж може тріснути.
Він дивився кудись у бік на язик полумя в печі й виговорював, немов у нього прорвало греблю. Як він тижнями для них ніби тінь. Як шепочуться поза спиною. Як від нього ховають банку вишневого варення найсмачнішу, для себе. Як подарував Лені на день народження шалик з вовни, на премію куплений, а вона шпурнула до скрині: «Краще б собі чоботи купив, у латаних ходиш, людей смішиш».
Дивлюсь я на цього чоловіка, сильного, як ведмідь, а сидить він переді мною, наче побите цуценя, та й плаче ніби німо. Зажурилась я ще сильніше
Я ж цей дім власними руками будував, ще й тихше кожну колоду, кожну балку памятаю. Думав, сімейне гніздо, а вийшла клітка. І птахи в ній не співучі, а злі. Сьогодні зранку знов теща: «Двері скриплять, не дають спати, не господар ти». Взяв сокиру Думав, завісу поправлю. А сам стою, дивлюсь на сук на яблуні Така лиха думка ледь відігнав. Відрізав шматок хліба, зібрав вузлик і до вас. Переночую, а вранці на вокзал куди очі глядять. Може, як залишаться самі, згадають добре слово коли вже пізно буде.
Я зрозуміла тут справи кепські. Це не просто втома це розпач.
Так, Гнатюк, кажу я суворо, як тільки можу. Витри сльози. Не чоловіча це справа. Зібрався йти а подумав, що буде з ними? Лена, ферма і господарство сама подужає? Уляна Василівна з хворими ногами комусь ще треба буде? Ти ж відповідальний за них.
А за мене хто? гірко всміхнувся Степан. Хто мене пошкодує?
Я пошкодую, кажу впевнено. І лікувати тебе буду не таблетками, а людським співчуттям. У тебе зношення душі. Рецепт простий. Додому сьогодні повертаєшся мовчки. На всі докори мовчи. Лягай, обернись до стінки спати. А зранку я сама до вас прийду. Нікуди не підеш. Зрозумів?
У погляді іскра надії. Допив чай, кивнув та пішов у темінь.
Я таки довго сиділа біля печі, думала: який я лікар, якщо найкращі ліки добре слово люди для рідних шкодують.
Світанок я вже під воротами Гнатюків. Відчинила Лена, заспана, ображена.
Що сталося, Маріє Андріївно, так рано?
За Степаном прийшла, перевірити.
У хаті холідно, тісно. Уляна Василівна сидить у хустині, брови насуплені. Степан лежить спиною, як я радила.
Що його дивитись, здоровий, як дуб! теща скрипить. Спить, а роботи ніхто не робить!
Я підійшла до Степана, трубку на груди приклала аби для порядку, хоч і так усе ясно. Поглянула в очі мовчить, як мишка.
Я випросталась і суворо подивилась на жінок:
Біда у вас діється, дівчата. Велика біда. Серце у Степана, ніби струна от-от лусне. Дивіться мені: жодна кривда, жоден докір. Повний відпочинок і спокій. Більше добра, більше уваги. Годуйте, обережно обіймайте. Інакше до районної лікарні заберу а звідти не всі повертаються.
Я побачила у їхніх очах справжній страх вразив, наче морозом. Скільки б не бурчали, а трималися за нього, як за скелю; без нього пропадуть.
Лена підійшла, погладила чоловіка по плечу. Уляна Василівна нічого не сказала, але я побачила, як її серце стислось.
Лишила їх з цією думкою. І чекала.
Далі, як сам Степан потім шепотів у хаті стояла мертва тиша. Тихо ходили, нишком говорили. Лена приносила бульйон, лишала й мовчки йшла. Теща, минаючи, хрестила спину. Незручно було, але сварка зникла.
А згодом лід почав танути. Якось вранці Степан прокинувся дихає теплим духмяним яблуком з корицею. Улюблені, як у дитинстві мама пекла. Оглянувся Лена сидить на табуреті, чистить яблучко. Побачила, що не спить, злякалась.
На, їж, Степо, поки гаряче… шепоче.
Вперше за всі роки у її очах не злість, а турбота. Незграбна, боязка, але справжня.
За кілька днів і теща принесла вовняні шкарпетки власноруч.
Тримай ноги в теплі, буркнула, але з усмішкою.
Степан лежав і вперше відчував він потрібен, не лише як робоча сила, а ЛЮДИНА.
Минув тиждень я зайшла знову. В хаті тепло, пахне свіжим хлібом. Степан за столом, бліднуватий, але очі вже не порожні. Лена наливає з глечика молоко, теща підсуває тарілку з пиріжками. Не голубляться, звісно. Але й холоду нема.
Він підняв на мене очі тиха вдячність, сяйлива. Усміхнувся. Хата наповнилась світлом Лена несміливо усміхнулася у відповідь, а Уляна Василівна відвернулась до вікна, хустинкою витерла сльозу.
Більше я їх не лікувала самі одне для одного стали ліками. Не книжкова сімя теща бува й буркне, Лена втомлена щось скаже. Але після бурчання Уляна заварює чай з малиною, а Лена, розгнівана, торкнеться чоловіка до плеча. Навчилися бачити одне в одному людину. Втомлену, але рідну.
Часом проходжу повз їхню хатину сидять всі троє на призьбі. Степан щось майструє, жінки тихо лащаться перегукуються про своє. Серце моє від того так зігрівається! Ось воно, щастя по-нашому не гучними словами і не подарунками. А в тихому вечорі, яблучному пирозі, теплих шкарпетках і відчутті, що ТИ ПОТРІБЕН. Що вдома.
І що краще лікує: гірка пігулка чи добре слово сказане вчасно? А вам як здається, іноді людині треба добряче налякатись, аби цінувати те, що маєш?
