Колись, коли я вже відчула, що роки підкочують на спину, руки тремтять, коли я застібаю ґудзики, а під час обіду можу розплющити ложку або забруднитися борщовою краплею. Прошу тебе не сердься, будь ласка, доброю до мене. Згадай, як я колись терпляче вчила тебе всьому, коли ти ще не вміла тримати ложку чи самостійно одягатися, у нашій хаті на підвіконні під Київськими полями. Якщо я повторюю одне й те саме не обривай мене, просто слухай.
Памятаєш, як ти просила мене казку розповідати знову і знову, доки не спала, обійнявши мене, а ми сиділи під вікном, звідки долинав спів соловїв? Якщо я іноді відмовляюсь йти митися, не докоряй; згадай, як я вигадувала історії про чарівних гномів, аби заманити тебе у ванну, бо ти вперто не хотіла входити. Якщо я не розумію нових технологій смартфон чи телебачення в нашій сільській квартирі не смійся над мною, дай мені хвильку.
Згадай, як я навчала тебе писати перші літери, як ми разом рахували яблука на базарі у Львові і складали цифри, доки я ледве трималась від втоми. Якщо я забуваю слова або гублю думку будь терплячою, не злися. Для мене важливо не те, про що я кажу, а те, що ти поруч і слухаєш мене, не відвертаєшся.
Коли мої ноги стануть слабкими і я не зможу йти поруч з тобою не думай, що я стала тягарем, просто дай мені руку, як я давала твою, коли ти робив перші кроки по нашій оселі, під вишиванкою і теплим пледом. Одного дня ти зрозумієш, що попри всі мої недоліки, я завжди хотіла для тебе лише найкращого. Кожен мій крок, кожне рішення були спробою полегшити твій шлях, ніж мій.
Подаруй мені трохи свого часу, дрібку терпіння. Дозволь спиратися на твоє плече, так само, як ти колись ховався на моєму, коли боліло чи страшно. Я, Марія Коваленко, люблю тебе, доню Оленко. Люблю тебе, сину Андрію. І молюся за вас, навіть коли ви вже не помічаєте мого шепоту.
