3:00 ночі. Я, Богдан Олексійович, прокинувся через те, що на тумбочці наполегливо дзижчав старий «Сіґма» кнопковий телефон, з яким я вже давно хотів попрощатися. Очі розлипалися неохоче, і поки намагався второпати, хто ж згадав про мене цієї ночі, глянув на екран і у грудях защеміло. Дзвонить донька.
Тату… Оксано, що трапилось?! у мене враз вирвалося, коли почув її схвильований голос. Ти ж бачиш, що година на дворі?
Пробач, що розбудила, збивчливо відповіла донька, просто… Їхала з нічної зміни, і тут таке… Я розгубилася! Що робити, тату?
Говори вже, не тягни. Чи ти мені серце вирішила розірвати? кинув із відчаєм, навчившись у мами говорити впівголоса, коли насправді страх стискає груди.
Там… посеред дороги… лежить. Я не знаю, що порадити. Я вперше опинилася у такій ситуації.
Кілька секунд мовчання.
Ти хочеш сказати, що збила когось? переляк в мені набрав обертів. Він живий?
Ні, не я… І то не людина. То пес… Вівчур, здається, німецький, такий змучений. Ледве дихає. В нашому селі жодної цілодобової ветклініки… А я ж з тваринами взагалі нічого не вмію.
Дивиться вона на того нещасного пса в світлі фар. Видно, як спокійно піднімається й опускається йому грудна клітина. Дихає важко, дивиться сумно, якби збирається помирати.
«Головне, що дихає», думаю. Значить, є надія.
*****
Три дні тому.
Я вже звик, що мама Катерина Іванівна відколи отримала пенсію в нашому Краснограді, повністю поринула у свою нову пристрасть. Якщо раніше вона все життя була зайнята роботою на елеваторі, то зараз, здається, сенс життя гуртувати біля під’їзду всіх котів і собак, які потраплять їй на очі.
Мам, ти знову зі своїми звірями? буркнув я, спостерігаючи, як вона дбайливо розкладає «Віскас» куплений за останні гривні для місцевих мурчиків. Мене це завжди дратувало.
Привіт синку, лагідно поспішила до мене мама. Чому не попередив, що зайдеш? Я б варенички з сиром зліпила.
Та дивлюсь, що варенички вже твої коти їдять, хмикнув я.
Ніяк не міг зрозуміти навіщо вона тратить пенсію, час, сили на оте все. У квартирі вже чотири коти, всі підібрані переважно під дощем. Чи не час зупинитись? Але ні, Катерина Іванівна вперто виставляла мисочки на подвірї, не забуваючи про безпритульних собак.
Сусіди вже за очі називали її «Мамою Терезою», і коли я зявлявся, косились, крутили пальцем біля скроні.
Мама лише усміхалась:
Синку, хай собі думають. В світі так мало добра, треба його робити, поки можеш. Комусь воно, бач, не зайве…
Мамо, ти вже до пенсії чотирьох котів додому всиновила. Тобі мало? не витримав я.
Було б як у мера, квартира велика всі б вмістились, а так… Що змогла прихистила. Але й іншим треба хоч щось дати. Люди мають бачити і робити висновки. Колись твоя баба казала: ми відповідаємо за тих, кого приручили.
Я намагався її зрозуміти, але не вдавалось. Міг би зрозуміти про людей-безхатьків, але тварини! Я нічого не мав проти котів чи псів, просто, здавалося, це перебір витрачати останню копійчину з пенсії.
*****
Через три дні після цієї розмови зі мною, життя кинуло мені випробування.
Повертався до дому після нічної зміни, втомлений, але якийсь спокійний, хоч і зазвичай у цей час вже лежав у ліжку. Були забиті дороги, і лише серед ночі таки випав шанс відчути цей пустельний, сплячий Красноград.
Раптом на дорозі темний силует. Встиг загальмувати. Переляк, гальма, серце гупає в грудях. Виходжу собака, лежить, мало не під колесами…
Очевидно, що хтось уже наїхав. Чи якийсь прудкий водій із району, чи пяний дачник не взнаю. Зараз не це головне. Треба рятувати. Як? Я ніякий не ветлікар. Кому дзвонити? Мамі.
*****
Оксано, що сталося? Ти чого так пізно телефонуєш? прокинувся я від того ж дзвінка, що й вона.
Тат, вибач. Але тут собакалиже на дорозі Що мені робити?
Може у тебе є знайомий ветеринар? питає донька голосом, який я в житті не чув. Переляк і безпорадність.
Немає знайомого. І ветклініка наша, ти ж знаєш, лише до сьомої…
А якось довезти в Полтаву?
Може не встигнеш. Давай його до мене! Я щось придумаю.
І у квартиру, до котів? здивувалася Оксана.
До мене. Коти не вовки, виживуть. Ти тільки не гальмуй, акуратно підклади плед чи покривало й неси.
*****
Через пів години вона приходить, за нею кульгає півживий пес. Все перемазані, салон в шерсті. Але Оксані вже байдуже вона дрижить не від страху, а від хвилювання за собачу долю.
Сюди, на старе покривало, клади, показую. Я перевяжу лапу, пошукаю в аптечці щось від болю.
Хотів би сказати, що я професіонал, та ні просто у мами не раз бачив і трохи читав в інтернеті. Оксана допомагає як тільки може.
І що ви думаєте? Коти спочатку з острахом, потім самі вляглися в ногах, муркочуть, гріють цього великого собаку. Пес за якийсь час навіть заснув під це тихе котяче гудіння. Можливо, йому було спокійніше. Можливо, ми все-таки зробили для когось щось добре.
Тат, йому краще буде? тихо питає Оксана.
Буде, доню. Якщо навіть одна жива душа поруч пробудила в тобі співчуття значить усе не дарма.
Ти правий, тату. Я не могла кинути його на дорозі.
Я бачив, як в доньці щось хто зна як змінилося. І бачив, як неочікувано приємно стало на серці.
*****
Зранку ми повезли пса у ветклініку. Як відкрилась, першими ж пустили нас всередину побачивши, як донька ніжно тримає на руках собачу душу. Люди відійшли мовчки все розуміли без слів.
І в цю хвилину я зрозумів: бути людяним значить не проходити повз чужий біль. Пса ми назвали Журавлем він швидко пішов на поправку, а тепер у нас вже родинна традиція: по вихідних крокувати парком Краснограду всією компанією Оксана, я, Журавель і навіть чотири маминих коти.
Сусіди зиркають, коментують, крутять біля скроні, алеякось вже й байдуже. Дякую мамі, що показала добре починається з малого, і дякую Журавлеві, що навчив людяності.
В той момент біля ветклініки я зрозумів: світ стає людянішим, якщо не ігнорувати чуже горе. З того часу намагаюсь, як навчили мама і життя допомагати як можу. Не важливо кому: людині, котові чи псу.
Оце, мабуть, і є головний урок мого життя.
