17 травня
Сьогодні, повертаючись додому після роботи, мене не полишало дивне відчуття. Щойно я переступила поріг нашої квартири на Сихові, одразу впала поглядом на незнайомі туфлі: дорогі, лаковані, на високій шпильці, стояли поруч з моїми черевиками і чоловіковими кросівками. Я добре памятаю їх це взуття Оксани, сестри Івана. Чому вона приїхала до нас без попередження? Іван ні слова не казав про її візит. Справді, чогось таке тривожне сьогодні витає у повітрі.
Вранці, коли йшла на зупинку, мене наздогнав Павло колега, з яким ми свого часу ледве не побралися.
Олю, твій Іван знову у відрядженні? піджавши плечі, він запропонував піти разом в кафе какао замовити, поговорити нормально «по-людськи», бо все останнім часом лиш коротке «Привіт» і «Бувай».
Прости, Павле, сьогодні ніяк, відповіла я, Іван пообіцяв раніше повернутися додому, ми ж обговорювали, щоб нарешті обрати кухню Все після ремонту ніяк не облаштуємося. До речі, він вже доволі давно нікуди не їздив.
І завжди вдома як годинник? тихенько, трохи з іронією, перепитав Павло.
Я лише усміхнулася:
Не завжди. Зараз дуже грошей бракує, от він і затримується на роботі. Облаштуємося як слід, от тоді і вдома буде частіше.
Павло лиш побажав гарного вечора і звернув у другий провулок.
Мені сьогодні пощастило: автобус 16 прийшов одразу, і я зайняла місце біля вікна. Дорогою згадалась історія з Павлом: колись ми планували весілля, розійшлися напрочуд по-дурному, навіть не памятаю точно, що посварило. З Іваном усе вирішила імпульсивно хотіла показати Павлові, що я не одна й він має про що шкодувати. А Павло ще довго потім просив пробачення, клявся, що все буде по-іншому, що ніколи не зрадить, зробить мене щасливою Але я вже тоді захопилася Іваном, й переконала себе Павла ніколи не кохала насправді.
Відтоді Павло ніби зник з орбіти мого життя, а недавно його перевели до нашої львівської філії з центрального офісу. Він дуже старається поводитись непомітно, але я певна спеціально добивався переводу, дізнавшись, що я тут працюю. Та, щиро кажучи, мені приємно, що він досі сам і добрий до мене.
Я ж із Іваном щастя не те щоб нема, але останнім часом він буквально живе на роботі. Розумію: треба заробляти, щоб не тулилися у квартирі, яку Оксана тимчасово поступила нам. Оксана з чоловіком у достатку, вона й не працювала ні дня, тож квартири здає не з необхідності, а як інвестиції мовляв, дітям потім житло буде. Ми з Іваном переробили все на власний смак, вже й меблі підбираємо, але іноді думаю: може, краще було б орендувати все одно вкладаємо кошти, а квартира чужа. Чи брати кредит на власний будинок Та коли Оксана запропонувала нам пожити у її оселі, очі Івана просто світилися.
Виходячи з автобуса на проспекті Червоної Калини, я відчувала, як повітря наповнюється запахом дощу а все одно ні сил, ні бажання насолоджуватися вечірньою прохолодою не було. Думки не давали спокою: минув уже рік чи майже два, повністю життям у цьому будинку я так і не відчула. Все «тимчасово», постійно чекаємо, коли почнеться справжнє життя тільки неясно, коли настане цей момент.
Йшла повільно, ніби затягувавши зустріч із домашньою тишею. Коли прочинила двері під’їзду, темний коридор охопив дивне відчуття неспокою. Сходи на четвертий поверх теж видавалися довшими, ніж завжди.
Вдома… Зупинилася, помітивши ті самі туфлі. Це справді Оксана. Але Іван навіть не казав, щоб чекаю гостей. Хотіла крикнути «Я вдома», але щось зупинило. Напруження таке, що я притихла та стала прислухатися.
Ми з Тарасом хотіли поїхати на озеро, голос Оксани долинув із кімнати, але у нього з відпусткою не склалося, от я й вирішила запропонувати тобі ці путівки. Та є умова, її голос став твердим, поїдеш не з Олею, а з Вірою.
Вразило: «З Вірою?» Пригадую, Іван якось згадував цю знайому Оксани. Тоді байдуже поставилася до тієї розмови, але зараз імя насторожило. Болісно защеміло всередині.
Оксано, мені та Віра не потрібна, голос Івана чую роздратованим, не раз казав: я з Олею, маю сімю. Чого ти знову лізеш зі своєю Вірою?
Я навіть полегшено видихнула: вже зрозуміло, знову Оксана навязує своє бачення.
Вже хотіла зайти у вітальню і показати, що повернулась, та Оксана не здавалася:
Ти хіба себе обманюєш? Я ж памятаю, як ти Віру любив. І одружитися хотів чи забув? Просто образився на дурницю, і все пішло шкереберть. Не будь впертим: Оля не для тебе, а Віра зовсім інша справа.
Я застигла від почутого. «Любив?» А мені завжди казав: Віра йому байдужа. В голові лунають слова Оксани, а я відчуваю себе чужою у власному житті.
Що з того? голос Івана неспокійний, Так, було, не приховую, та минулося. Я люблю свою дружину.
Любиш? Не сміши, хмикнула Оксана. Ти ж одружився з Олею тільки щоб Віра ревнувала, коли пішла від тебе до іншого. А коли захотіла повернутись, ти її відштовхнув і швидко оженився.
На душі стало ще гірше. «Поквитатися» невже він одружився зі мною просто з принципу? Моторошно. Пригадала себе тоді, як поспішила з Іваном після розриву з Павлом Це було так схоже.
Але ж хіба тепер не любов? Останні сили тримала себе, намагаючись раціонально мислити, і чекала, що скаже Іван далі.
Було та минуло, Іван знову повторив, переконуючи ніжніше, ніби сам себе. Я вже одружений, і у мене обов’язки перед дружиною.
Оксана не зупинялася:
Які там обов’язки? Дітей не маєте, і добре. Дякуй долі, що не маєте своїх кутків: будете вічно тулися по чужих хатах. А Віра щойно отримала трикімнатну квартиру і вона ще чекає, що ти опамятаєшся!
Я притиснулася до холодної стіни в коридорі аж мурахи по шкірі. Оксана таке каже! Але страшніше те, що скаже Іван.
Оксано, досить, відповів Іван, але невпевнено. Маю де жити, а там, дивися, й на своє накопичимо.
Оксана ще:
Віра завжди була для тебе кращою. Ти просто не пробачив, але все можна виправити. З нею у тебе і стабільність, і дім, і все, що треба.
До речі, додала, не думай, що квартиру вічно можете займати. У мене для неї свої плани, скоро доведеться зїжджати.
А сама Віра знає про ці махінації? раптом запитав Іван.
Знає, Вірко сама попросила мені допомогти. Путівки її ідея.
От тут мене зовсім покинуло терпіння тихо, щоб не почули, вислизнула з квартири.
На автопілоті прийшла у маленьку кав’ярню на Грушевського, де рідко буває багато відвідувачів. У затишку, під джазові акорди, замовила какао з ваніллю. Мені було байдуже до смаку думки плуталися, не давали зосередитись.
В голові постійно перегравала фрагменти розмови Івана з Оксаною. Невже все життя лише привід поквитатися з колишньою? Я вірила: Іван обрав мене, бо кохає, а тут зруйновані всі підвалини мого шлюбу. Саме так: я ніколи не дозволяла собі навіть подумати про Павла, не те щоб каву випити разом чи поїхати на море. Я ж з Іваном душею і назавжди.
Минав час, а я сиділа, дивлячись у вечірні львівські вогні крізь дощик за склом. Іван не телефонував. Я гірко думала: «Мабуть, вже збирається з Вірою у відпустку». Дістала телефон, щоб перевірити годинник розряджений
Довелось повертатися додому. Пальто на плечі, вечірній вітер пронизував наскрізь, а я йшла і повторювала собі: «Все між нами скінчено. Розставання неминуче».
Зайдячи у квартиру, побачила, що у кімнаті стоять сумки з речами Івана. Серце стиснулось: зараз він оголосить, що вирішив переїхати до Оксани чи Віри.
Але замість цього почув незвичне:
Олю, ми їдемо звідси. Я знайшов нову квартиру у Шевченківському районі. Поки що знімемо, потім розглянемо, як узяти кредит у ПриватБанку. Іван зупинився, уважно подивився мені у вічі. Де ти так довго була? Я весь вечір не міг тобі додзвонитись, мобільний не працює.
Я оторопіла від несподіванки, всі репліки про розставання наче забулися.
Їдемо? перепитала тихо.
Іван підійшов ближче:
Оксана мене вже дістала. Вирішив, більше не залежати. Знайшов для нас житло час розпочати новий етап.
Те, як він сів поряд і розповів про розмову, додало мужності. Він врешті зізнався: був роман з Вірою, хотів одружитися, а вирішив звязати долю зі мною через образу. Але наголосив: тепер любить тільки мене, і не хоче втрачати.
Я слухала, і відчувала полегшення. Мені важливо знати правду, нехай навіть болісну. Головне нарешті можна говорити відкрито.
Пробач, що мовчав, тихо промовив Іван, просто тоді, коли ти розповіла історію про Павла, я подумав, що нащо піднімати минуле. Та зараз зрозумів треба бути чесними.
Я змахнула сльози. Відчуваю, що це новий, справжній початок.
Добре, відповіла я. Що було те було. А де ми зараз житимемо?
Зняв квартиру поки що так, а далі подивимось. Головне без Оксаниних інтриг, будемо вирішувати все самі. Обіцяю: ми впораємося, з нашими зарплатами і накопиченням вистачить і на іпотеку, і на нормальні меблі.
Я нарешті усміхнулася. Може, дійсно, найкраще просто жити для себе. Без чужих порад, без тимчасовості.
То що, збираємо речі? засміявся Іван.
Я мовчки кивнула. Вперше за довгий час відчула впевненість: попереду щось справжнє, що починається саме зараз. Минулому місце лише у памяті.
