Коли діти виросли, а вона вийшла на пенсію, то й зникла з хати! Уяви лиш! — скаржився сівий дідусь у вишиванці своєму товаришеві, коли грали в шахи.
Осінь тільки почала сипати золотим листям у подвір’ї. Повітря було чисте, легке, наче наповнене спокоєм.
Завжди так було: влітку пенсіонери збиралися у парку біля будинку. Знайшли собі затишний куточок із трьома лавками, де всі літо зустрічалися, як тільки спека трохи відступала. І ось — навіть у холод вони не змінили звичці. Щодня виходили, щоб посидіти, побалакати.
— Може, це ти винен, а не вона? — жартував його суперник. — Від гарного чоловіка дружини не тікають.
Олег і сам колись опинявся в такій ситуації, тому добре розумів, що ховається за цими словами.
Сівий дідусь підняв на нього світлі, майже такі ж, як його волосся, очі й усміхнувся.
— Шах і мат, Олеже. А що до дружини — це вона назло. Знає, що без неї я нічого не можу, от і втекла, щоб я зрозумів!
Перед тим як піти, так і сказала:
— Набридло мені тебе годувати, Миколо! Сам нічого не вмієш, от і йду. Може, хоча б тепер навчишся!
Навіть не сказала куди…
— Ну, і як тобі тепер? — спитав Олег, мимоволі згадуючи свої почуття.
— Погано… Зрозумій — сумно! Хотів першого ж дня гулянку влаштувати! Навіть горілочки купив… Поставив у холодильник, а дістати не зміг.
Ніхто не лається, не кричить: «Не смій!» Тиша. І якось одразу розхотілося…
Олег засміявся. Він знав цей стан. Сам через це пройшов.
Микола задумався, дивлячись на шахівницю. Чоловіки навколо спостерігали із сумом чи співчуттям. У такому віці лишитися без дружини — гіркого лиха.
Хай бували й сварки, але ж то друга половинка — без неї життя неповне.
— Позвони їй, скажи, що розкаявся, — порадив наймолодший із них.
Микола махнув рукою:
— Та хто ж її знає, що їй треба!?
— Я ось пам’ятаю, як у дитинстві кіз пас, — раптом промовив сусід із п’ятого поверху. — Якщо якась вперлася й не йде додому — морквою приманюю. Може, і тобі варто?
— Чим же її привабити? — засміявся Микола. — У неї всього повно!
— А давай я подзвоню, скажу, що приходив до тебе п’ять разів, а двері не відчиняються? — запропонував інший.
— Оце думка! — підхопив Микола. — Вона одразу примчить, подумає — щось сталось! А я ось тут — квіти, тістечко…
На тому й розійшлися.
…Наступного дня сусід Володимир, як і домовилися, зателефонував дружині Миколи й розповів, що той не відчиняє, і вже давно його не бачив. Може, щось трапилося?
А Микола тим часом не гаяв часу — зранку побіг у крамницю, накупив усього смачного. Потім до квітника, взяв три гвоздики й швидше додому.
— Фух, набігався… — зітхнув він.
Але вирішив, що в домашніх штанах вибачатися недоречно. Натягнув свій сірий костюм — той самий, що дружина колись купила на поминки, — і став стіл накривати.
Все приготував ігристе, торт у холодильник поставив, чайник нагрів. Сидить, чекає.
Спеко в костюмі! Але зняти не можна — треба зустріти Марічку у всій красі!
Бігав до вікна — немає. Вирішив зустрічати з квітами. Одна гвоздика навіть переломилась…
Взяв чарку горілки, ковтнув — щоб не так хвилювався.
Так і просидів годину, поки його не почало клонити у сон.
Вирішив, що почує, коли вона зайде, і ліг обережно на диван, щоб костюм не зім’яти. Квіти на грудях стиснув, щоб не загубити…
…Марія приїхала аж у сутінках. Від сестри — п’ять годин поїздом, потім ще таксі.
Підійшла до під’їзду — а у вікнах темно!
Серце стислося — і вона стрімголів кинулася всередину.
Тихо. Не чути Миколи…
— Господи, невже щось трапилося? — мільйон думок пронизав її страх.
Увімкнула світло. Зайшла у вітальню — і аж присіла!
На дивані лежав Микола… у костюмі… з гвоздиками в руках.
Вона впала на коліна, схилила голову. Сльози котилися самі…
— Марійко! Повернулася! — усміхнувся він, простягаючи квіти.
— Живий?! — скрикнула вона. — Гуляєш, чи що?! Я ж знала — не можна тебе на тиждень одного лишати!
Лаялася, а він сидів і посміхався.
— Як же добре тепер у хаті, — думав він. — Повернулася моя вперта кізочка…
— Посміхається ще! — не вгамувалася дружина. — Я тобі покажу!
— Ох, люблю я тебе, Марійко. Так люблю, що більше не відпущу, — тихо сказав він.
Вона раптом замовкла.
— За тиждень я все зрозумів… Не йди більше.
— І горілку пити не будеш?
— Та я й не пив! Лише сьогодні трохи.
— Ну добре, — вона пішла на кухню, увімкнула світло.
— Ох… ах… — почулося звідти.
— Добра морквина, — подумав Микола. — Тепер треба кожен день її дивувати… І тоді вІ з того дня жили вони душа в душу, а кожен вечір Микола ніс Марійці в подарунок то квіточку, то солодке, бо знав — щастя полягає в дрібницях, які гріють серце.
