Ну, Богданчику, дорогуся, ну пожалуста! Я не знаю, що робити вода ллється, як з Дніпра навесні, я ще трохи й затоплю тих скажених знизу Ти ж памятаєш ту Варвару, вона мене зїсть заживо! В мене руки тремтять, я навіть не знайду, де той вентиль перекривати! голос з телефону дзвенів так сумно і проникливо, що його було чути ще й із сусідньої кімнати, хоча телефон, між іншим, зовсім не на гучному звязку.
Марічка обережно поклала виделку на тарілку. Звук порцеляни серед затишної кухні лунав, як бам одеського трамвая: от і почався новий тур улюбленої битви, що тривав уже третій рік. Навпроти сидів чоловік, Богдан, і за звичкою гриз губу, переводячи погляд то на майже холодне печеня по-українськи, то на світло смартфона.
Ірко, заспокойся, бубонів він у слухавку. Який саме кран? Під мийкою чи в туалеті? Перекрий стояк.
Я не знаю, де він! Богдане, приїдь, благаю! Я боюся! Якби там кипяток, воно ще як жахне! Я ж сама, що мені робити?
Погляд чоловіка зустрівся з її суміш «допоможи мені» та жертвеної прикрості, яку Марічка останнім часом бачила так регулярно, як комунальні платіжки.
Марічко, ну ти чуєш? Там затопить Ірка ж у тій техніці як я в балеті: повний нуль. Треба їхати.
Ти звичайно їдь, нейтральним голосом обізвалася Марічка, замкнувши всі свої емоції десь у пяти. У нас же не ювілей! І вечеря, що я три години чаклувала, то теж так, для меблів. Їдь, Богдане. Рятуй Ірену. Без тебе вона ж тут, у Києві, як в степу без коня.
Ну не починай Ми ж друзі з дитинства. Треба ж людині допомогти. Я швидко: прокладку зміню і туди-сюди.
Тільки грюкнула двері і в хаті залишилися аромати святкового борщу та гірке відчуття, що тобі ставлять другий план. Марічка підійшла до вікна бачить, як їхня «Ланосина» рве у вечірню темряву.
«Ірена. Третя особа в нашій сімї, як то кажуть, не гість, а філія ЖЕКу на колесах». Подруга дитинства, однокласниця, «своя людина» як тільки Богдан її не величав. А після власного розлучення ця зірочка з пропискою на Троєщині оселилася вже й у їхньому житті. Почалося все з «перевези речі, налаштуй вай-фай», а закінчилося регулярною рубрикою «Богдан, врятуй, бо зараз буде атомний вибух».
Жадання приходить під час борщу, а не тільки апетит! Спочатку прохання були невинні, далі то колесо на трасі «штабу», то полиця у ванній, то збери шафу наче конструктор, бо речі головою загрожують. І все детально вписувалося у Маріччин розклад романтики.
Ревнивицею Марічка не була й близько. Знала: дружба, вона штука потрібна. Але жіноча інтуїція бурмотіла щось таке, що тут не в кранах питання. Ірена жінка вогонь: очі з поволокою, манікюр кращий, ніж у директорки школи, і манери такі, що чоловіки відчувають себе живими статуями Богдана Хмельницького. Її вистава «я нічого не вмію, рятуй мене, лицарю», а він уперед, плечі розправив і геройство включив.
Вечеря у холодильник, апетиту нема. Богдан повернувся через три години у мазуті, втомлений, але задоволений.
Фух, встиг! Там реально половину будинку залити могло. Сифон зірвалось. Зате впорався. Довелося ще в «АТБ» за детальками зганяти. Ірка на валеріанку перейшла ледь не промисловими дозами.
А хоч чаю рятівнику дала? спокійно кидає Марічка, вдаючи, що читає газету.
Дала і пирогом пригостила! Шарлотка у неї вийшла! Тобі передавала привіти і вибачення.
«Пірогом» відзначила Марічка подумки. «То водичка шифер ставила, а в неї у духовці пиріжки румяніли? Кіно та й годі».
Вголос тиша. Ламати списи даремно: почне «знову свої ревнощі», «зла дружина», «її треба підтримати». Треба діяти тонше! Наступного разу Марічка вирішила: залишається без автоматизації женихів і мужнього рятунку їде спасати разом із чоловіком.
«Наступний раз» не забарився. У суботу вони зібралися на дачу: погода травнева, шашлик маринувався, сподівання на веранду і бокал вина як ті весняні бруньки.
Телефон дзвонить, коли Богдан тягне пакети з хлібом до автівки. Характерний рингтон вже по «Ірка». Марічка про себе скручує очі у вишневий завиток.
Так, Ір? Що саме іскрить? Сильно? Дим йде? Не чіпай нічого, вибий пробки в коридорі! Я зрозумів. Їду.
По тому перевів погляд на дружину, яка стояла з розсадою, ніби мала зараз малину садити.
Марік, там таке
Розетка?
Хуже. Щиток іскрить. Каже гаром тягне на всю квартиру, боїться, що загориться все. Електрик ЖЕКівський в суботу фіг спіймаєш, а ті приватники як на олімпіаді: довго й дорого.
Дача скасовується?
Та ні, зараз завітаємо, все по дорозі. Я швидко…
Я їду з тобою, відрізала Марічка.
Богдан знітився.
Зачем? Навіщо тобі то? Я сам.
Ні, їдемо разом: ти технічна підтримка, я моральна. Заїдемо, полагодимо все і на дачу.
Він здав. Їхали мовчки. Богдан порскав пальцями по керму, дружина ж демонструвала абсолютний дзен, хоча всередині вже норовив прорватися козацький дух.
Зустрічає Ірена їх у халатику бархатному, косметика на рівні «хоч зараз на зйомки». Побачивши Марічку, в очах мигнуло явне розчарування, але посмішка одразу на місці.
Марічко, от не чекала! Я тут розпатлана, з переляку аж волосся розібрала! Заходьте! Богданчику, щиток там у коридорі тріскає і дзижчить!
Увійшли: справді, пластику трохи підгоріло, але щоб прям «пожежа» сказати важко. Богдан узявся до роботи.
Марік, може на кухню? Кави попємо, поки хлопці майструють? затріщала Ірка.
Ні, Ірено, я тут, раптом щось підсвітити або гайку потримати треба, рішуче заявила дружина.
О, фонарик це вже круто, фиркнула Ірена. Та наш Богдан і з заплющеними очима впорається.
Ірко, чого у ЖЕК не дзвонила? Там аварійка цілодобова. Це ж електрика діло небезпечне!
Та хіба ж їх дочекаєшся: забіжать босі й у грязі, ще посварять. А Богдан свій! Золоті руки!
Золоті руки мого чоловіка сьогодні мали тримати шампури з шашликом.
Ой, перепрошую, що знову все зіпсувала! Ірина склала ручки. От не фартова я, одна біда, все валиться! Ти, Марічко, щаслива чоловік у тебе, як за камяною стіною!
Пятнадцять хвилин і кінець технічній трагедії:
Контакт підгорів, затягнув і зачистив. Але, Ірко, автомат треба міняти.
Богданчику, ти зможеш? Купиш? Я тобі гривні віддам І поставиш?
Богдан не зможе, усміхнулася Марічка. Ми їдемо на дачу, а наступними вихідними у нас із ним театр. Замов «чоловіка на годину», Богдан модель автомата зараз напише.
Ірена блиснула на Марічку поглядом так, що лак на нігтях потьмянів, але знову повернулася до Богдана:
А кави? Пиріжків? Еклери ж твої найулюбленіші!
Дякуємо, ми ситі, рішуче відповіла Марічка, беручи чоловіка під руку. Поїхали, у нас свій маршрут!
Вийшли Богдан зітхнув, але одразу почав захищати подругу:
Та ти не так розумієш Вона ж із серця чистого.
Чистим серцем вона з тебе канцелярський ніж точить, Богдане. Ти не бачиш? Халатик, оченята… Їй не сантехніки потрібні, їй твоя увага.
Ну що ти, я для неї як брат!
Дуже вигідний брат: і закрутку підкрутить, і око порадує. Такі й брати до придуми ще.
Дача дачею, а осад лишився… Було зрозуміло: Ірена не відчепиться це для неї, як «Євробачення»: хтось щороку бере участь із надією, що перфоратор нарешті з’ясує, хто тут головний.
Розвязка настала через два тижні. Богдан поїхав у відрядження в Харків, вертався пятничним вечором. Марічка готує вечерю, уявляючи зустріч. Година шоста дзвінок.
Марічко, я трохи затримаюсь. Уже вїжджаю в місто, але у Ірки ЧП.
Що трапилось? На балкон метеорит впав?
Ні. Вона купила карниз, залізний, ну, такий гарний, і впустила собі на ногу. Каже опухло все, ходити не може. А карниз лежить заважає Просить заскочити, підняти і в аптеку ще збігати, мазь купити. Я швидко!
Марічка вдихнула на повні груди.
Богдане, поїдь додому. Я до неї сама заїду.
Ти? А навіщо?
Я краще знаю, яку мазь, перевязку зроблю. А ти вечеряй. Я через півгодини в неї.
Ну, гаразд, якщо хочеш. Тільки, будь ласка, без сварок, їй і так боляче.
Марічка кивнула і поклала слухавку. Їхати «лікувати» не планувала. Лікувати треба ситуацію.
Відкрила сайт «Чоловік на годину», замовила самого суворого майстра. Додатково оформила сервісну доставку аптечних товарів. Ну і подалася в гості.
На порозі багатоповерхівки курєр стоїть із пакунком. Марічка перехопила передачку, піднялася на потрібний поверх. Двері навстіж, Ірена чекає «героя». Заходить Марічка одразу у шепіт:
Богданчику, ти? Мазь привіз?
Це я, спокійно каже Марічка й кладе пакетик під бокал вина. В кімнаті романтика свічки, карниз лежить «ненароком», але вигляд не переконливий.
Увійшла, включила повне світло і враз поламала атмосферу:
Ірка аж підскочила, забувши про хвору ногу.
Марічко?! Ти що тут робиш?
Богдан дома, я привезла тобі ліки і влаштувала допомогу.
Яку ще допомогу? Мені Богдан потрібен! Він сильний, він повісить карниз!
Карниз повісить майстер. Все чесно.
Дзвінок. На порозі суворий дядько з чемоданом.
Ви клієнт? Карниз тебе чекає!
Саме так, підтакнула Марічка. Ось кімната.
Майстер одразу до справи і свердлить не лише стіну, а й настрій господарки.
А ти навіщо це затіяла? прошипіла Ірена, ховаючи погляд.
Я? Я допомагаю! Ось ліки, ось майстер. Богдан перемикається на сімю, а ти до сервісу майстрів звертайся. Тобі ж потрібен карниз, а не чоловік!
Ірена аж забігала, ледь «хвора» нога не зламалась вдруге.
Іди! Показала святошу! Та від твоєї правильності він здуріє!
Може й так, але головне чужих чоловіків більше не відволікати. Сама ж гарна, знайди собі іншого Богдана, або краще двох! Краса ж потрібна для справи.
Вон! волала Ірка.
Все, майстер доробить, усе оплачено, речі залишаю, ногу бережи!
Вийшла з хати і на душі, як після трьох чашок карпатського чаю.
Вдома Богдан зустрічає із занепокоєнням:
Ну, як там? Сильно ушкодилася?
Все добре, бігала так, що «Спідінтерсіті» не дожене. Карниз вішає майстер, я вже все владнала.
Майстер? А я
Сідай, Богдане. Скажи, ти не бачив, що відбувається? Свічки, вина, халати і дзвінки завжди тоді, коли мене нема.
Чоловік засоромлено мовчав, ковиряв хліб.
Ну… здогадувався, мабуть. Але було шкода ніби вона впорається сама. Не хотів бути грубим.
Отож-бо! Але своєю «добротою» ти для мене поганим був. Вона просто твого Его масажувала, а ти сім’ю на другий план.
Вибач, тихо сказав він. Я ідіот.
Трошки. Але мій ідіот. І я тебе люблю. Але з цього дня «Ірена-Сервіс» закрито. Всі поломки до «Чоловіка на годину». Захотіла поговорити хай подругам дзвонить, не нам. Згода?
Згода!
Ірена більше не дзвонила. Гордість, чи може те, що від неї лишилося, не дозволили більше відтягувати чоловіка з сімї.
Через півроку Марічка зустріла її в ТРЦ: на підборах, з новим кавалером, з пакетами з «Фокстроту» й «Золотого Віку». Зустрілися поглядами ірена пройшла гордовито, як ні з чим.
Марічка тільки посміхнулася. Нарешті Ірка знайшла собі нового майстра на всі руки абсолютно легітимного! А їхній дім нарешті потопає тільки в ароматах борщу й спокою, а не у вимогах «негайно рятувати світ від протікаючого бойлера».
Тепер вечорами сімя пє чайок, будує плани на відпустку. І знає головне: якщо й поїхали на дачу, то обовязково доїдуть. Бо кордони своєї сімї слід берегти від тих, хто вдає з себе беззахисне кошеня, а насправді тигриця з перфоратором.
Любите історії без роялів у кущах? Натискайте «Подобається» та діліться, як би ви повелися на місці Марічки. А дружба хай дружба, але сім’я понад усе!
