Сьогодні, повернувшись із роботи, я знову побачив порожній коридор. Кота не було.
Я, Павло, завжди вважав себе простим хлопцем без особливих примх. На своє 25-річчя батьки зробили мені подарунок допомогли вперше внести платіж у банку, щоб купити квартиру в Києві. Тепер мав власний куточок. Живу самостійно, працюю програмістом, більше люблю тишу й уникаю зайвого спілкування.
Та щоб життя не було самотнім, вирішив взяти котика з притулку. Він мав проблему з передніми лапками ті, хто опікувався його мамою, збиралися приспати його. Я не зміг допустити такої несправедливості, й забрав малюка до себе. Назвав його Красень. Дуже швидко ми знайшли спільну мову: після роботи я поспішав додому, а Красень завжди чекав мене на килимку біля дверей.
Через якийсь час я почав зустрічатися з дівчиною, що працювала зі мною. Її звали Соломія. Дівчина була дуже енергійна й впевнена у собі, швидко підкорила мене, і вже через місяць ми почали жити разом. Проте, вона одразу не злюбила Красеня й просила мене віддати його комусь іншому. Я не погодився, пояснивши, що Красень для мене як родина.
Та Соломія не здавалась: поверталась до цієї теми знов і знов, наполягаючи, щоб котика не було поруч з нами. Я, як міг, захищав його, навіть сказав, що без Красеня не уявляю свої дні. Соломія ж говорила, що його вигляд принижує нас перед гостями нібито всі гидують його лапками.
Мене роздирали сумніви, адже любив і Соломію, і Красеня, але не розумів, чому має робити вибір.
Батьки також не підтримували мій вибір. Мамі здалась Соломія надто зверхньою, а тато казав не поспішати оформляти стосунки й краще придивитись до неї.
Коли ж на нас вирішили завітати батьки Соломії, я остаточно зрозумів, що не хочу повязувати своє життя з цією дівчиною. Її тато, перетнувши поріг, побачив Красеня й почав глузливо сміятися, назвавши його «чудиком». Я став захищати кота, але цілий вечір Соломія та її тато знущались над ним, радячи віддати або позбутися. Навіть мама Соломії сміялаcь разом із ними.
Наступного дня, коли після роботи я повернувся додому, Красеня не було. Запитав у Соломії, де котик, а вона відповіла, що залишила його у ветеринарній клініці.
Я одразу помчав на пошуки. Блукав по місту пять годин, питав у різних місцях І таки знайшов свого Красеня. Він тихо замуркотів у мене на руках, щасливий, що я його знайшов.
Додому я повернувся із рішучістю: наказав Соломії збирати речі й йти. Я не хотів більше її бачити. В моїх очах вона стала чужою.
Вранці Соломія зібрала свої речі й непомітно залишила квартиру, ображена. Вона, напевне, ніколи не думала, що котик для мене буде дорожчим за неї.
Красень і я живемо разом. Я повертаюсь з роботи, а він зустрічає мене щасливим поглядом і легким муркотінням і це робить мене по-справжньому щасливим.






