Коли правда приходить без стуку: історія однієї зустрічі, що змінила все
Оксана сиділа у вітальні, втупившись у телевізор, де безкінечно змінювалися нудні програми. Очі самі собою заплющилися, і вона дрімала. Розбудив її нерішучий стукіт у двері. Зірвавшись з дивану, вона, притримуючи пояс халата, попрямувала до виходу.
— Іду вже! — гукнула вона.
У дверному вічці — незнайомка. Молода жінка, збентежена, з рум’янцем на щоках і карими очима.
— Доброго дня… Ви — Оксана Петрівна?
— Так, це я. А ти до мене? Заходь, раз прийшла.
Гостья ступила в коридор, озирнулась.
— Я… мені треба з вами поговорити…
— Не вагайся, підемо на кухню, чаю поп’ємо. А там розкажеш, що привело.
Жінка була рада будь-якій компанії — донька, Соломія, йде рано, повертається пізно, і все частіше Оксана відчувала, як її накриває самотність.
Поки кипів чайник, Оксана метушливо розкладала цукерки та печиво, невпинно заглядаючи на дівчину.
— А як тебе звати?
— Зоряна. Можна просто Зоря.
— Гарне ім’я, — посміхнулася Оксана, ставлячи перед гостей чашку. — Я все життя працювала листоношею. Ходила по околиці, з важкою сумкою. Газети, листи, телеграми. Люди чекали, раділи. Іноді — плакали. Були й погані новини… Але я завжди несла їх з повагою. Зараз ось ноги не слухаються. Майже не виходжу.
Зоря слухала, не перебиваючи. Тільки руки в неї тремтіли, і чашка ледве дзенькнула об блюдце. Коли Оксана запитала, навіщо вона прийшла, дівчина нарешті заговорила:
— Я приїхала здалеку. З іншого краю країни. Мені треба було побачити вашу доньку. Соломію. Тому що… я її донька. А ви — моя бабуся.
Оксана застигла. Очі її засяяли, але голос залишився спокійним:
— Дівчинко, ти, мабуть, помилилася. Соломія живе зі мною. Я б не могла не знати…
Зоря опустила очі.
— Це було давно. Коли вона поїхала після інституту в інше місто на роботу. Вона тоді… закохалася. Його звали Борис. Все було серйозно. Вони збиралися одружитися. Але… перед весіллям він загинув. Невдалий випадок.
У Соломії почалися передчасні пологи… бабуся — мати Бориса — була поруч. Соломія втратила свідомість. А вранці її переконали, що дитина померла.
Насправді дівчинку — мене — забрали. Бабуся Бориса відвезла мене до себе. Вона хотіла, щоб хоч частина сина залишилася поряд. Тільки в шістнадцять я дізналася правду. І ось приїхала… щоб подивитися в очі своїй матері. Сказати їй, що я жива.
Оксана сиділа, не рухаючись. Потім встала і міцно обняла Зорю.
— Господи… скільки ж тобі довелося пройти… А Соломія? Вона не знає… Вона сьогодні поїхала в село з сестрою. Повернеться за три дні. Залишся. Благаю тебе, залишся.
Але Зоря похитала головою.
— У мене квиток. Я мушу бути поруч із бабусею. Вона важко хвора. Її не можна залишити саму. Але… скажіть мамі. Будь ласка.
Прощання було гірким. Зоря пішла, залишивши в домі Оксани живий біль. Жінка дивилася у вікно, поки та не зникла за поворотом. І тоді — звук машини. Повернулася Соломія. З чоловіком і сестрою.
— Мамо, — радісно сказала вона. — Познайомся, це Віктор. Він зробив мені пропозицію. Я погодилася.
Оксана зблідла. Руки тремтіли. Надія принесла води.
— Сядь, — твердо сказала вона Соломії. — Тобі треба це почути.
І Оксана розповіла все. До останньої сльози.
За півгодини вони мчали на вокзал. Встигли в останню мить.
На пероні Соломія побачила її — доньку. Свою доньку.
Вони кинулися одна до одної. Мовчали, ридали, шепотіли слова, які збиралися в серці майже два десятки років.
— Я приїду за тобою, чуєш? — повторювала Соломія, ідучи поруч із вагоном. — Я приїду. Більше ти ніколи не будеш сама.
Через три тижні Соломія поїхала за нею. Бабуся Бориса, та, що забрала в неї дитину, стояла на колінах. Але Соломія не дозволила. Вона дивилася на ту тендітну жінку зі співчуттям. І в думках — пробачила. Не для неї. Для себе. Для Зорі.
Відтоді Зоря живе з матір’ю. Збудували тихий, затишний дім. Віктор став для неї батьком. Іноді вона кличе його на ім’я. Іноді — «тато».
…І, мабуть, немає дива сильнішого, ніж шанс знайти дім. Знайти матір. Знайти себе.
