– Софійко, доню, я все розумію, але іншого виходу в нас немає. Треба. Ми змушені продати будинок. Після продажу й поділу залишиться тільки на квартиру в іншому районі. Я теж хотіла би залишитись тут, але не виходить, Дарина тримала дочку за руки й раз у раз витирала сльози і свої, і доньчині.
Зміни давалися їм важко, ніби на голову впала вся сумна хмара.
Дарина з чоловіком, Ростиславом, були разом майже сімнадцять років. Різне траплялось, звісно, але любилися, і будь-яка сварка закінчувалась ще до того, як починалася на повну. Дарину, яку виростила бабуся, з дитинства навчали головного принципу: «У домі має бути тепло! Щоби чоловікові не хотілося шукати місце де ліпше, де його пожаліють, зрозуміють і приймуть. Щоб йому зі всіма було добре саме в твоєму домі: і чоловікові, і дітям, і гостям, і навіть собаці! Без винятку!»
Дарина кивала, нічого до пуття не розуміючи спочатку, просто відчувала бабуся ділиться з нею власним досвідом. Її сімя, її дім були саме такими затишними і теплими. До того, як не стало дідуся: той загинув, рятуючи сина й невістку на Південному Бузі біля дачі. Річка видавалась зовсім нестрашною, поки хтось із місцевих не розповідав, скільки там невидимих глибоких ям і вирів. Марія Василівна все життя картала себе, що не розпитала сусідів, не вгледіла Якби зробила це раніше, каже, то її діти були б живі. Дарина роками вмовляла стареньку, що вона ні в чому не винна, але бабуся не слухала.
Взявши на себе турботу про онуку, Марія Василівна своє горе заховала якнайдалі, бо розуміла дівчинці потрібне життя, не чорна стрічка. І лиш кілька разів на рік, відвідуючи улюблених на Байковому, вона давала волю сльозам. Потім розповідала як справи у них із Дариною, і щоразу обіцяла, що зробить усе, щоб онука була щаслива.
Вона дала їй і теплий дім, і освіту, й заміж віддала, й навіть встигла поняньчити правнучку, перш ніж хвороба забрала її теж… Дарина залишилась зовсім сама, крім дочки в неї нікого.
А згодом зрозуміла: бабуся мала рацію у своїй формулі щастя й затишку, але не на всі сто. Дім має бути теплим. Але бувають винятки…
Серйозних приводів сваритися в Дарини й Ростислава було мало. Вірніше, постійно той самий свекруха.
Інна Павлівна з тієї когорти, про які кажуть «Мати» з великої літери. Принцип у неї був простий: «Моя думка закон природи».
Ростислав дістався їй нелегко: шоста дитина й перший, кого доносила. Увесь свій запас любові вона вклала в сина.
Ростислав маму любив і, мабуть, саме тому їй опиратися не міг ні він, ні батько. Їхня тактика: слухати мовчки, кивати, а потім жити по-своєму.
Довго знайомити Дарину з батьками Ростик не хотів. З бабусею Дарини познайомився наступного дня, а на питання Дарини: чому він її ховає, здався:
Я боюся, що ти зі мною навіть не злишся, а так просто, потихеньку, підеш.
Дурненький! Я ж одружуюсь з тобою, а не з твоєю мамою!
Щоб же вона це справді тоді зрозуміла…
Інна Павлівна пробила її поглядом і одразу:
Дитинко, а хто твої батьки?
Мама викладала в медичному, тато був лікар. Але я їх памятаю погано їх не стало, як мені пять було. Бабуся виростила.
Зрозуміло…
Більше у той вечір майбутня свекруха з нею не балакакала. Дарина врешті перейняла тактику чоловіка й свекра, але це мало допомагало. Вона бачила, як розривається чоловік між двома фронтами, і теж прагнула згладити кути. Але згодом зрозуміла втомилась. Попросила чоловіка звести спілкування з батьками до мінімуму. Ростик втомлено кивнув і обійняв дружину:
Пробач…
Усе стало ще гірше після смерті тестя. Батько Ростика згорів від раку за місяць. Інна Павлівна пояснила, ніби між іншим, хто тепер в домі головний. Вечорами вони з Дарою бачилися все рідше: той по вечорах у матері, додому встигав лише до півночі. І тривало би далі якби не обурилась трирічна Софійка. Відмовилась навіть тата бачити.
Вона за тобою сумує, Ростик. Тебе майже не бачить навіть на вихідних, пояснювала Дарина, розуміючи, що треба щось робити, інакше дитина втратить звязок із батьком.
Дарина розізлилась. Усе-таки минув вже рік, а Інна Павлівна цілком собі жива та енергійна жінка, ходить у театр, по виставках, тягне сина за собою на всі події. Допомога допомогою, але ж дитину від батька відривати не по-людськи. Свій пустий вечір вона би ще перетерпіла, але Софії ні.
Ростик, треба придумати якось інакше. Ти потрібен дитині. І мені потрібен. Дарина притулилась до чоловіка. Я за тобою теж скучила…
Вийшла грандіозна сварка. Але Ростислав відвоював право ходити до мами двічі на тиждень. Згодом Інна Павлівна або змирилася, або зробила вигляд, що змирилася.
Одного разу Софійці в садочку дали завдання намалювати свою сімю як казкових героїв. Донька урочисто малювала після вечері всю родину. Дарина, закінчивши мити посуд, зазирнула в зошит і ахнула:
Ростик! Грім-грім, давай сюди, дивись!
Ростислав глянув і звалився на диван верхи на подушки з реготу, аж живіт болів. Софія здивовано дивилась на сміючихся батьків і образилась.
Я старалась! А ви!..
Де тут смішно? Папа козак, мама Мавка, дідусь Лісовик, прабабуся Яблунька з золотими яблуками, а бабуся Ну красивий же дракон триголовий. Стільки мороки з цими головами! Полінований жовтий олівець просто добив роботу; попросити заточити не встигла, бо мама вже малюнок побачила.
Софійка терпіти не могла бабусю Інну. Коли та приходила, а це траплялося зрідка, хотілось її зачини за дверима. Дитяче чуття не обманювало: бабуся чіплялася до мами, говорила чемно, але мама після того засмучувалася й плакала. Софійка не знала, як допомогти мамі, просто одного разу спробувала виставити бабусю геть. Батько зупинив.
Ваша донька просто жахливо вихована, Ростиславе! Чого й можна було чекати! розлютована свекруха пішла з дому, майже кинувши дверима.
Відтоді приходила майже не зявлялась. Тепер вони самі зрідка їздили до бабусі, але Софійка раз у раз намагалася втекти від візитів. З роками вона розуміла дедалі більше: поряд із бабусею нічим дихати. Але справжню суть бабці Софія зрозуміла вже після батькової смерті.
Ростислава не стало миттєво навіть швидку в офісі не встигли викликати. Обширний інфаркт, сорок чотири роки…
Дарина саме була на роботі у львівській ювелірній крамниці. Дізнавшись, втратила свідомість, вдарилась об вітрину з прикрасами деякі так і не дожили. Колеги привели начальницю до тями валерянкою й видирали скалки зі волосся.
Світ для Дарини зупинився. Все довкола немов виключилось. Чоловікові друзі взяли на себе організацію поховання, поки Дарина була у стані овоча. Доглядала за Софією і хтось із рідних, і подруги, і навіть сусідка з третього поверху.
А за кілька тижнів, вночі, Дарині наснилася бабуся.
Бабусю! Як я за тобою скучила! кинулась Дарина обіймати ту, але Марія Василівна суворо перепинила.
Що ти твориш?
Та про що ти, бабуль?
А Софія де?
Як де? Спить же ж…
Пішли! не даючи доторкнутися, бабуся потягла Дарину за собою. Вона показала на дитяче ліжко:
Спить, кажеш? а під ковдрою донечка тихо ридала. Даро, прокинься!
Дарина підскочила в ліжку, ще не розуміючи, спить чи вже ні. Жалісний плач таки долинав із кімнати. Кинулась до Софії:
Рідна моя, не плач! Я з тобою! Завжди…
Софія пригорнулась до мами, хапаючи її за шию.
«Дякую, бабусю Як могла так?.. Я справлюсь Тепер точно»
Зранку мама пішла на кухню раніше й напекла фірмових блинців із ваніллю, які Софія в дитинстві вимолювала на кожне свято. Аромат доплив до кожної шпарини. Дівчинка прокинулась, причалапала на кухню в ковдрі.
Мамо?
Доброго ранку! Умивайся, снідатимемо, а потім до школи і я на роботу.
Вже пора?
Дарина обійняла дочку:
Пора, сонце. Тато б не хотів, щоб ми щодня ховалися по кутках і литі сльози. Він мріяв, щоб ти була щаслива і я з тобою.
Обережно, крок за кроком, вони почали вивозити своє життя з чорної смуги. Дарина повернулась на роботу, Софія ходила до школи і сумлінно допомагала мамі, прибираючи чи готуючи нехитру вечерю.
За кілька місяців Софійка отримала паспорт. Відсвяткували скромно з тортом на кухні.
Дивись, тату, я вже доросла! Софія крутила паспорт перед портретом батька у вітальні. Ти б отут точно смикнув мене за хвостик і сказав, що ще мала
Дарина мовчки обійняла доньку.
А вже за тиждень, увечері, у двері постукала Інна Павлівна.
Добрий вечір, Даріє. Нам треба поговорити.
Від похорону чоловіка Дарина її не бачила. Тоді, при всіх, Інна Павлівна прошипіла крізь зуби:
Це твоя провина! Якби не ти він був би живий. Все дай-дай-дай Ось і догралася!
Дружній Ростиковий друг Денис вивів Дарину надвір, погладив по плечу й тихо сказав:
Не слухай ти! Доля така. Нам стільки відміряно, скільки є. Ростик вас любив це головне
В розмові з матірю чоловіка під церквою Дарина виразно почула ще кілька «ласкавих» бабусиних виразів, але не дозволила собі здатись.
Тепер свекруха сидить за столом навпроти, вся стисла в собі, без звичної іскри злості, просто втомлена жінка.
Чайку?
Ні. Я тут, щоб вирішити: що ми робимо з домом?
Дарина мало не впустила кружку.
Що ви маєте на увазі?
Будинок вони з Ростиком будували кілька років. Вагітна Софією, Дарина невідривно стежила за будівельниками та роботою її «гніздечко». Тож коли їй зараз кажуть, що жити тут вона не буде їй навіть не віриться.
Я не згодна! Інна Павлівна поклала руки на стіл. Тобі доведеться продати будинок. Я вимагаю свою частку спадщини.
Якої ще спадщини?
Яка належить мені за законом. І хочу отримати до копійки.
В цей момент у дверях зявилася Софія.
Ідіть геть! крикнула вона з порогу.
Що? здивувалася бабуся.
Я сказала: йдіть! І не повертайтесь.
Як ти зі мною розмовляєш? Чого я в таке виховання не вірила
Від батька! відповіла крізь сльози Софія.
Ні, від матері
Не смійте більше ображати мою маму! Вважаєте, що я маленька й нічого не тямлю? Даремно! Залишіть нас у спокої.
Дарина вивела дочку з кухні:
Дякую, рідна. Іди відпочинь, я розберуся.
Повернувшись, глянула на свекруху вже не терплячим поглядом:
Досить! Софія права. Вам тут не місце. Я звернуся до юриста й дам відповідь. Ви отримаєте те, що по закону і ми більше не побачимось.
Не надто сподівайся, кинула Інна Павлівна.
Я й не сподіваюсь. Просто зроблю. Знаєте, мені вас навіть шкода Залишитеся зовсім одна…
Не твоє діло! майже верескнула та та, схопивши сумку, вибігла з хати.
Софійка почула, як хряпнула вхідні двері, і підійшла до матері на кухню.
Мамо?
Так, рідненька… Дарина витерла сльози.
Нам точно доведеться переїжджати?
Поки що не знаю. Побачимо. А чого ти вдома? Ти ж не дзвонила, щоб я забрала тебе
Алгебру відмінили, мама Максима підвезла додому, я вирішила не турбувати.
Далі розмова пішла по-тихеньку про домашнє, про математику їхню, про кішку, яка вкотре витрусила вазон. Під вечір уже забулись ті бурі.
Мамо, а чому люди не люблять одне одного? Сваряться, ненавидять?
Софія сиділа з мамою на дивані, обіймала й дивилась на екран, де йшов якийсь фільм (якого вони, як завжди, не дивились головне ж поговорити).
Багато причин. Ти про бабусю Інну?
Ага. Чому вона не любить тебе й мене
Мене одразу, мабуть, не злюбила. Думала, що я в неї сина забрала.
А це правда?
Ні, звісно! Я хотіла дати родину. Дати тебе! Мені здавалось, батьки мали б радіти онукам.
Мене ж вона теж не полюбила
Не зовсім так. Вона пораділа, як ти народилась. Зачекай! Дарина принесла на колінах вишитого чепчика й гачковане покривальце.
Це бабуся зробила?
Так.
Софійка уважно розглядала стежки.
Таке не роблять з байдужости… Якщо це звязали для дитини, значить на когось чекали, правда?
Чому ж тоді зараз так поводиться?
Не знаю, Софіє. Це буває з болю й відчаю… Не гнівайся на неї. Краще пожалій. Ми з тобою разом, а вона зовсім сама
Наступного дня Дарина поговорила з Денисом той знайшов знайомого юриста. Виходу не було: треба продавати будинок, бо всі збереження давно пішли на ремонт.
Увечері Дарина почала переглядати квартири в інтернеті. А Софія задумала своє. Вранці зробила вигляд, що йде до школи і подалася до бабусі.
Чого ти тут? відчинила двері Інна Павлівна.
Софійка простягнула їй чепчика й покривальце.
Дуже красиво. І я знаю, це для мене.
Заходь…
Увечері донька підійшла до мами й обійняла:
Мамо!
Мммм?
Нам не треба переїжджати.
Що?
Я сказала, не треба. Я поговорила з бабусею.
Дарина дивилася на дочку у легкому шоці:
Що ти зробила???
Я поїхала до бабусі й поговорила. Вона відмовиться від спадщини.
Я нічого не розумію…
Я сказала: якщо не хоче бути одна хай відмовиться від своєї частки, й ми будемо спілкуватись. Якщо наполягатиме я забуду, що в мене є бабуся.
І що вона?
Ось… Софія поклала згорток на стіл.
Дарина розгорнула й ахнула:
Ой, яка краса!
Я вдягну цю сукню на випускний. Упевнена, на той час підійде.
Довжелезна мережана сукня здавалася зітканою зі сніжинок. Дарина зрозуміла це іглове мереживо.
Софійко, ти уявляєш, яка це праця?!
Так, мамо. Розумію. Їй дуже важко й дуже боляче. І вона дуже сумує за татом. Вона плакала, мам…
Плакала? Інна Павлівна?
Так…
Дарині нічого було сказати. Вони мовчки слухали, як на кухні дзвенить телефон.
Алло, Інно Павлівно.
Вітаю. Софія розповіла вам про нашу розмову?
Так, дякую. І за сукню дякую просто красуня! У вас золоті руки!
Не перебільшуйте. Завтра, о першій у нотаріуса. Адресу надішлю. Підпишу відмову від спадщини. І ще, Дарина…
Так?
Софія неймовірно вихована дівчина!
Дарина ще довго тримала в руках телефон, слухаючи гудки, тоді повернулась на кухню й міцно обійняла доньку.
