Коли прийшла Радість
Пізній вечір, березнева імла — а Микола, як зазвичай, йшов додому після зміни. З заводу він ішов пішки: звична дорога, пустий двір, єдиний тьмяний ліхтар біля під’їзду. Навколо було таке безмов’я, ніби весь район вимер — ні голосів, ні кроків, ні машин. Тільки вітер шелестів у сухих гілках старого куща біля стіни.
Він уже діставав ключі з кишені, як раптом відчув знайомий, різкий запах — той самий, приторний, дешевий, від якого стискало серце ностальгією. Запах котячого корму. У пам’яті виринули картинки: бабусин сарай у Полтавській області, три напівдикі коти та миски з сивим вмістом. Він різко обернувся.
На бетонному сходинку сиділа вона.
Худа, триколірна, з розірваним вухом та величезними, майже людськими очима. Вона дивилася просто на нього — спокійно, не благаючи й не лякаючись. У цьому погляді було щось до болю усвідомлене. Ніби вона знала, хто він. Ніби знала, навіщо прийшла.
Микола завмер. Кілька секунд він просто дивився. Потім повернувся та відчинив двері. Кішка не рухнулася. Тільки хвіст ледве здригнувся — нерішуче, ліниво, ніби вона дала собі час подумати.
Він озирнувся.
— Ну… якщо хочеш — заходь.
Вона увійшла. Без паніки. Без озирання. Впевнено, ніби саме тут була її кінцева зупинка.
Микола ніколи не тримав тварин. Не тому що не любив — він просто не вважав себе здатним на турботу. Турбота — це не лише їжа та миски, це відповідальність, участь, тепло. А в ньому, як йому здавалося, цього вже давно не було. Він жив один, йому було тридцять п’ять. П’ятнадцять із них він провів на одному й тому самому металургійному комбінаті. Після розлучення з Оленою спілкування з людьми звелося до пари фраз на день — у магазині та у бухгалтерії. Все інше — мовчання, фон радіо, тьмяне світло лампи та лоток з їжею.
Він здавався. Мовчки. Не трагічно. Просто зникав — по краю, по трохи.
Кішка все змінила.
Спочатку вона просто була. Потім почала будити — м’яко ставала йому на груди, дивилася в очі. Мовчки. Так наполегливо, що він не витримував. Ішов на кухню, наливав їй воду, сипав корм. Поступово корм ставав дорожчим. Потім з’явилася мисочка з резиновими ніжками. Потім килимок.
А потім він почав із нею розмовляти.
Не «киць-киць», а справді. З інтонаціями, питаннями, довгими паузами. Вона слухала. Сиділа поруч, ворушила вухами, кліпала в потрібний момент. І йому здавалося — розуміє. У її мовчанні не було байдужості. Там була — увага.
Він почав повертатися додому раніше. Вперше за роки став готувати — борщ, макарони, смажив яєчню. Вмикав музику. Іноди читав вголос. Їй це подобалося. Лягала на підвіконня, хвіст обвивав лапи. Він відчував — тиша перестала давити. Квартира з бетонного сховища знову стала домом.
І одного разу він зловив себе на думці:
— Я живу. Не існую. Живу.
І все почалося з неї.
Минуло півроку. Весна. Вітер з вулиць ніс пил та свіжість. І раптом — вона зникла. Пішла на свою звичну вечірню прогулянку… і не повернулася.
Спочатку він не налякався — хто його знає, коти ж вони такі. Потім занепокоївся. Потім — зупинився у відчаї. Він обійшов увесь район. Заглядав під машини, стукав у під’їзди, ходив подвір’ями. Розклеював оголошення, дзвонив до притулків. Розпитував навіть сусідів, з якими не вітався роками.
Нічого.
Тиша повернулася. Але вже інша. Жахлива. Він знову став приходити пізно. Не їв. Не вмикав музику. Лише сидів на кухні з чашкою, дивився у чорне вікно, де відбивався лише він сам. І все повернулося туди, звідки починалося. Порожнеча. Безмов’я. Тільки тепер він знав, як могло бути інакше. І від цього було вдвічі боляче.
Минуло більше двох тижнів.
Одного разу, повертаючись з роботи, він почув:
— Дядьку! Це не ваш?
Він обернувся. Дівчинка років десяти, у червоній куртці, тримала на руках когось брудного, обдертого, але… рідного. Він не помилився. Вона. Та сама. Його кішка.
— Тиждень тому до мене прийшла, — сказала дівчинка. — Я її годувала. А сьогодні — сама за вами пішла. Я за нею. Видно, шука— Потім вона випрямила спину, ніби хотіла показати, що тепер вона в безпеці, і Микола зрозумів, що ніколи більше не відпустить її.
