Коли прийшла Радість
Пізній вечір, березнева мряка — і Олег, як завжди, повертався додому після зміни. З заводу він йшов пішки: звична дорога, пустий двір, єдиний тьмяний ліхтар біля під’їзду. Навколо було так тихо, ніби весь район вимер — ні голосів, ні кроків, ні машин. Тільки вітер шелестів у сухих гілках старого куща біля стіни.
Він уже дістав ключі з кишені, коли раптом відчув знайомий, різкий запах — той самий, приторний, дешевий, від якого стискало в грудях. Запах котячого корму. В пам’яті ожили образи: бабусина комора на Полтавщині, три напівдикі кішки та миски з сірим кормом. Він різко обернувся.
На бетонному східці сиділа вона.
Худа, триколірна, з подертим вухом та великими, майже людськими очима. Вона дивилася прямо на нього — спокійно, не благаючи і не боячись. У цьому погляді було щось болюче усвідомлене. Ніби вона знала, хто він. Ніби знала, навіщо прийшла.
Олег завмер. Кілька секунд він просто дивився. Потім повернувся і відчинив двері. Кішка не зрушилася. Лише хвіст ледь здригнувся — нерішуче, ліниво, ніби вона дала собі час подумати.
Він озирнувся.
— Ну… якщо хочеш — заходь.
Вона увійшла. Без паніки. Без озирання. Впевнено, наче саме тут і була її кінцева зупинка.
Олег ніколи не тримав тварин. Не тому що не любив — він просто не вважав себе здатним доглядати. Догляд — це не лише їжа та миски, це відповідальність, участь, теплота. А в ньому, як йому здавалося, цього давно не було. Він жив один, йому було тридцять п’ять. П’ятнадцять із них він провів на одному й тому самому металургійному комбінаті. Після розлучення з Оленою спілкування з людьми звелося до пари фраз на день — у магазині та у бухгалтерії. Все інше — мовчання, фон радіо, тьмяне світло лампи та лоток із їжею.
Він здавався. Мовчки. Не трагічно. Просто зникав — по краю, по трохи.
Кішка все змінила.
Спочатку вона просто була. Потім почала будити — м’яко ставала йому на груди, дивилася в очі. Мовчки. Так наполегливо, що він не витримував. Ішов на кухню, наливав їй води, сипав корму. Поступово корм ставав дорожчим. Потім з’явилася миска з гумовими ніжками. Потім килимок.
А потім він почав із нею розмовляти.
Не «киць-киць», а по-справжньому. З інтонаціями, запитаннями, довгими паузами. Вона слухала. Сиділа поруч, ворушила вухами, моргала у потрібний момент. І йому здавалося — розуміє. У її мовчанні не було байдужості. Там була увага.
Він почав повертатися додому раніше. Вперше за роки став готувати — борщ, макарони, смажив яєчню. Включав музику. Іноді читав вголос. Вона це любила. Лягала на підвіконня, хвіст обвивав лапи. Він відчував — мовчання перестало тиснути. Квартира з бетонної схованки знову стала домом.
І одного разу він зловив себе на думці:
— Я живу. Не існую. Живу.
І все почалося з неї.
Минуло півроку. Весна. Вітер з вулиць ніс пил і свіжість. І раптом — вона зникла. Вийшла на свою звичну вечірню прогулянку… і не повернулася.
Спочатку він не злякався — мало чи що, коти. Потім занепокоївся. Потім — розпався. Він обійшов увесь район. Заглядав під машини, стукав у під’їзди, ходив подвір’ями. Розклеював оголошення, дзвонив у притулки. Навіть у сусідів, з якими не вітався роками, питав.
Нічого.
Мовчання повернулося. Але вже інше. Лякаюче. Він знову став приходити пізно. Не їв. Не вмикав музику. Лише сидів на кухні з чашкою, дивлячись у чорне вікно, де відбивався лише він сам. І все повернулося туди, звідки почалося. Порожнеча. Тиша. Тільки тепер він знав, як могло бути інакше. І від цього було вдвічі боляче.
Минуло більше двох тижнів.
Одного разу, повертаючись із роботи, він почув:
— Дядьку! Це не ваша?
Він обернувся. Дівчинка років десяти, у червоній куртці, тримала на руках когось брудного, облізлого, але… рідного. Він не помилився. Вона. Та сама. Його кішка.
— Тиждень тому до мене прийшла, — сказала дівчинка. — Я її годувала. А сьогодні — сама за вами пішла. Я за нею. Видно, шукає вас.
Олег стояв, не дихаючи. Потім обережно простягнув руки. Вона не виривалася. Лише втулилася у підборіддя і тихо замурчала. І він заплющив очі, щоб не заплакати просто на вулиці.
— Дякую, — видихнув він. — Як тебе звати?
— Даринка, — відповіла дівчинка. — А її як звати?
Він раптом зрозумів — у кішки немає імені. Він ніколи не називав її якось особливо. Вона просто була. Тут.
Він подивився на дівчинку, потім на кішку. І посміхнувся:
— Радість.
— Гарне ім’я, — сказала Даринка. — Їй пасує.
Тепер він часто бачив Дарину дворі, коли вони разом годували Радість, а кішка ласкаво терлася об їхні ноги, і Олег згадав, як колись давно сміявся так само легко.
