— Оленко, ну чого ти там забарилась? — крикнув Микола, коли вона нарешті вибігла з хати. Вчилися вони в одному класі. — У школу запізнимося!
— Мама гарячий чай налила, мало не обпеклася, — відповіла Олена, — поки остиг. Та не запізнимося, недалеко, — сміялася дівчина.
Жили Микола й Олена по сусідству, через тин. Батьки їхні добре ладили, навіть жартома казали, що дітей гарно б потім одружити, адже дружили вони змалечку.
Микола був єдиним сином у Наталі та Василя. Мати дихати на нього не могла — для неї він був найрозумніший, найкращий, найшанованіший. І справді, таким і виріс. Олена була тихою та скромною, але жвавою рукодільницею: вже в старших класах вміла шити, в’язати, готувати, поки мати на роботі. Багатому навчилася від неї.
— Ось Оленку й треба нашому Миколі за дружину брати, — діловито говорила Наталя чоловікові.
— Як поженяться, можна й тин знести, одним двором житимемо, — жартував Василь.
У селі всім здавалося, що так і буде: одружаться Микола з Оленою, адже вони завжди разом. Миколі Олена подобалася, але не до непритомності, зате дружили міцно. Олена теж сподівалася на більше.
У десятому класі до них прийшла новенька — Мар’яна. Микола закохався з першого погляду. Красива темноволоса дівчина з ямочкою на підборідді, але в очах — сум.
Мар’яна з матір’ю Тетяною переїхали до села з міста. Сум у її очах поселився через загибель батька. Той рятував сусідського хлопчика на річці — виштовхнув його, а сам вибратися не зміг. Потім сказали, що серце його підвело.
Після похорону батька, якого дуже любила, Мар’яна не могла дивитися на того хлопчика. Не виходило це з голови.
— Мамо, мені так бракує тата, що інколи навіть дихати важко, і я не можу дивитися на нього… — вона ніколи не називала його іменем.
Тетяна вирішила втекти з міста — їй теж було важко, усе нагадувало про чоловіка. Здала квартиру, знайшла невеличкий дім у селі й поїхала з донькою геть від болю.
Олена зблизилася з Мар’яною і, дізнавшись її сумну історію, щиро співчувала. Бачила, що Микола закоханий у Мар’яну, але зла на них не тримала.
Час минав. Микола тепер зустрічався з Мар’яною, але його почуття засмутили матір Наталю.
— Микол, негарно обманювати сподівання Оленки. Ви ж із дитинства разом, а тут якась заїзжа затуманила тобі голову. Олена була б гарною дружиною, а хто ця Мар’янка — загадка. Ще й, мабуть, нічого робити не вміє, а Оленка вже готова господарка.
— Мам, ти ж нічого про Мар’яну не знаєш. Я ніколи Олені нічого не обіцяв, це ти вирішила, що ми повинні одружитися.
Василь мовчав, але коли дружина нападала на сина, заступався:
— Наталю, та годі до сина чіплятися. Хай сам вирішує, з ким йому жити.
— Сам? Та що він розуміє? Зламає собі життя з цією заїжджою, а ти говориш, ніби він тобі не рідний. Це все твоя мати тобі голови задурила.
Василь уже втомився від ворожнечі між матір’ю та дружиною. Як не прийняла свекруха невістку зразу, так і тягнеться. Тож він не втручався, щоб знову не виявитися винним.
Після школи Микола з Мар’яною вирішили одружитися. Батько радив не поспішати, але син розсердився.
— Тату, відчепись від мене. Ми кохаємо одне одного, і тільки з Мар’яною я буду щасливий.
Знаючи, що з матір’ю такі розмови марні, вони подали заяву до ЗАГСу й через місяць тихо розписалися. Повернулися як чоловік і дружина, поставивши всіх перед фактом.
Наталя влаштувала скандал:
— Не пущу цю заїжджу до свого дому! — і ще багато чого наговорила.
Микола зібрав речі й переїхав до Тетяни. Теща зятем поладили. З батьками він не спілкувався, навіть на проводи до армії не запросив.
— Миколо, я приїду на присягу, — обіцяла дружина, а він щасливо посміхався.
Мар’яна дотримала слова й приїхала до чоловіка.
— Миколо, у нас буде дитина, — прошепотіла вона тоді.
Він став ще щасливішим і навіть написав батькам про радісну звістку, але відповіді не отримав. Коли народився син, Мар’яні було прикро, що свекруха її не визнає.
Микола повернувся з армії. По дорозі додому зайшов до батьків — сумував за ними.
— Сину, повернувся! — зустріла його мати. — Заходь, тато на роботі, ми з тобою вип’ємо.
Вона налила горілки, потім ще. Микола, не звиклий до випивки, від дороги швидко захмелів. Побачивши це, Наталя почала:
— Сину, виявляється, Мар’яна тебе обдурила. Як тільки ти пішов до армії, до них навідувався якийсь хлопець. У селі казали, що це її двоюрідний брат, але я не вірю. Твій син на тебе зовсім не схожий, а на того хлопця — дуже.
— Мам, що ти несеш? — зціпив зуби Микола.
— Та я ж кажу — не твій він!
Тверезий Микола не повірив биМикола випив холодної води, глянув у спокійні очі сина й усміхнувся — він зрозумів, що мати бреше, а щастя його було тут, поруч.
