Коли все не так, як здається
Олена їхала з роботи у тролейбусі, притулившись чолом до холодного скла. За вікном струменів дощ, і світ здавався розпливчатим, немов у тумані. «Ніби моє життя. Майбутнє — як ця вулиця: невиразне й тривожне». Вона заплющила очі, але сльози так і виступили на віях.
— Оце молодь! Сидять, ніби нікого нема. А старим стояти! — Над нею розлігся голос, повний злости та осуду.
Олена підвела погляд і побачила насуплену жінку з грізним виразом обличчя. Її очі, немов свердла, впивалися в Олену.
— Сідайте, будь ласка, — підвелася вона.
— Та ще й треба просити! Нинішні взагалі без виховання, — буркнула та й важко опустилася на місце.
Олена пройшла до дверей, чуючи за спиною нарікання на «непутящу молодь». Кілька голосів підтримали скаржницю.
«Може, у неї ще гірше, ніж у мене. Тому й сердиться», — подумала Олена.
— Ви виходите? — почувся позаду молодий голос.
Олена обернулася й побачила свою шкільну подругу Марійку.
— Оленко! Та не може бути! Скільки років, скільки зим…
Не встигла вона відповісти — тролейбус зупинився, і натовп виніс їх обох на тротуар.
— Як же я тобі рада! — Марійка сяяла, немов сонечко, і схопила Олену під руку. — Не сподівайся, що відпущу, поки не розповіси усе до крапки!
— І я теж… — Олена ледве посміхнулася. — Але запросити до себе не можу.
— І не треба! Ходімо до мене… точніше, до моєї мами. Я ж вийшла заміж, тепер живу в іншому районі. Завітала до неї в гості, — Марійка вже тягнула її за собою.
— Марій, я серйозно… Не сьогодні.
— Навіть не слухаю! Знаю я твої «не сьогодні» — чекатимеш ще десять років. Ходімо, хай на півгодини! — вона дивилася так, що неможливо було відмовити.
— Гаразд, але не довше, — здалася Олена.
— У тебе що, сім’я чекає?
— Так… Донька й чоловік.
— О, а я вже подумала бог зна що! Ну почекають. — Марійка рішуче потягнула її далі.
— Мамо, дивись, кого я привела! — урочисто оголосила вона на порозі.
Мати Марійки, побачивши Олену, аж захлопала в долоні. У школі вони були нерозлучними. Спочатку Марійка часто дзвонила, запрошувала на каву, але Олені було не до того.
Вона закохалася без пам’яті. Щодня слухала від матері: «Що ти в ньому знайшла? Боксер! Це ж не професія — бити один одного по обличчю! Вечно зламаний ніс, а то й інсульт. Подумай, доню…»
Мати Марійки заторохтіла чашками.
— Мамо, дай нам поговорити, — попросила Марійка.
— Авжеж! Я ж розумію. — І вона вийшла з кухні.
— Ну розповідай. Я відразу зрозуміла, що щось не так. Може, допоможу?
Олена не планувала виливати душу, але Марійка дивилася так щиро, що вона розповіла все.
— То ти все ж таки вийшла за свого Дмитра? Пам’ятаю, як ти за нього горіла.
— Так. З мамою через нього постійно сварилися. Знаєш, вона завжди ставила мене в приклад. Казала: «Марійка розумна, вона влаштує своє життя». А мене називала «тургенівською панянкою», — без образи додала Олена.
— Ох, впізнаю Наталію Петрівну! — Марійка засміялася. — Вона ще вчить у школі?
— Так. — Олена вперше всміхнулася.
Марійка — худа, зі світлим волоссям і правильними рисами. А Олена — круглолиця, з русявими кучерями й дитячим поглядом. Справжня «тургенівська панянка», яка вірила у вічне кохання. Хоч зараз вона виглядала втомленою, а в очах не було колишнього вогню.
— Спочатку все було добре. Але на кваліфікації до чемпіонату Дмитро отримав травму голови. Плюс інсульт… — Олена махнула рукою. — Лікарі розводили руками. Я тоді вже була вагітна. Не знаю, як виносила.
Потім народила і з дитиною на руках доглядала за Дмитром. Якби не мати, не витримала б. Продали машину — гроші були потрібні. Через півроку після пологів повернулася на роботу. Мати сиділа з донькою. Їй уже шостий. Вилитий Дмитро.
Його одужання затягнулося на роки. Вона вже не вірила, що він зможе ходити. Але він подолав. Про спорт, звичайно, довелося забути. А більше він нічого не вмів. То робота йому не подобалася, то кваліфікації не вистачало.
— Спробую допомогти з роботою. — Марійка поклала руку на її долоню. — Та що там «спробую»! Сьогодні поговорю з чоловіком. Він хоч і не «власник заводів, газет, пароплавів», але свою справу має. Охоронцем твій чоловік може працювати? Не сумуй, подруго, ми знайдемо вихід.
— Дякую, Марій. Добре, що зустрілися. Але мені вже час. Дмитро не любить, коли я затримуюся. Ревнує, боїться, що кину.
— Давай обміняємося номерами. Подзвоню завтра. Андрій мене обожнює — не відмовить.
— Мама була права: ти справді розумничка. Я тут Дмитра лаю, а сама розплакалаІ коли здавалося, що життя знову йде під укіс, Дмитро несподівано знайшов у собі силу змінити все — не для слави, а для тих, хто його кохає.
