Коли все не так, як здається
Соломія їхала з роботи у трамваї, притуливши голову до вікна. По склу стікали краплі дощу, розмиваючи світ за шибкою, ніби життя, що втратило чіткість. «Моя доля — як цей дощовий пейзаж: незрозуміла і невловима». Вона заплющила очі, а під віями вже блищали сльози.
— Оце молодь! Сидять, наче навколо нікого немає, а старші на ногах, — роздався над вухом жіночий голос, пройнятий злістю.
Соломія підвела погляд і зустрілася з очима набряклої жінки, яка впивалася в неї зневажливим поглядом.
— Сідайте, будь ласка, — промовила вона, підводячись.
— Та вже сідаю, бо самі ніколи не поступяться, — буркнула та, важко опускаючись на місце.
Соломія проштовхнулася до дверей, дослухаючись до нарікань про «невиховану молодь».
«Мабуть, у неї гірше, ніж у мене, — подумала вона. — Тому й така зла».
— Ви виходите? — почула позаду молодий голос.
Обернувшись, Соломія побачила шкільну подругу Мар’яну.
— Соню! Неймовірно! Скільки років, скільки зим…
Не встигла відповісти — двері трамвая розчинилися, і натовп виніс їх на вулицю.
— Як же я рада тебе бачити! — Мар’яна сяяла, міцно стискаючи її руку. — Не сподівайся, що відпущу, поки не розповіси усе!
— І я рада, — несміливо посміхнулась Соломія. — Але зайти не зможу…
— Ще й подумай! Підемо до мами. Я зараз живу окремо, бо вийшла заміж.
— Мар’яночко, справді не можу…
— Навіть не заперечуй! Знаю твої «потім» — чекатимеш ще сто років. Ходімо хоч на півгодини!
— Гаразд, але тільки трохи, — здалася Соломія.
— У тебе хоч семеро по лавах дома?
— Ні… Донька й чоловік.
— А я вже й не знала, що й подумати! Вони почекають.
Мама Мар’яни аж захлипнула від радості, побачивши Соломію. У школі вони були нерозлучні, але після випуску Мар’яна часто дзвонила, а Соломії було не до того.
Вона закохалася без пам’яті. Мати благала не виходити заміж: «Що ти в ньому знайшла? Боксер! Хіба це професія — битися на рингу? То травми, то інвалідність…»
— Давай, розказуй, — Мар’яна взяла її за руку. — Я відчуваю — у тебе біда. Можу допомогти?
Соломія не планувала відкриватися, але щирість подруги розтопила лід.
— Ти вийшла за свого Назара? Пам’ятаю, як ти ним дихала.
— Так. Мама з ним мене не приймала. Усе ставила тебе в приклад: мов, ти розумна, а я романтична дурниця…
Мар’яна засміялася:
— Оце ж Тетяна Олексіївна! Вона ще вчить?
— Так.
На відміну від Мар’яни — стрункої білявки з гордою поставою — Соломія була круглощокою, з русявими кучерями й блакитними очима, наївною, як тургенєвська дівчина. Але тепер погляд її згас.
На відбіркових до чемпіонату України Назар отримав травму голови. Інсульт… Лікарі розводили руками. Соломія тоді була вагітна.
Народила дочку, а Назар ліг на довге лікування. Авто продали. Через півроку пішла на роботу, а мати доглядала за малечею.
Назар поволі одужував. Спорт прийшлось забути. Але без нього він почувався непотрібним — постійно конфліктував, замикався.
— З роботою спробую допомогти, — Мар’яна поклала руку на її плече. — Чоловік не олігарх, але свою справу має. Охоронцем Назар зможе?
— Дякую… Але мені час. Він ревнує, боїться, що покину.
— Обміняємося номерами. Павло мене любить — не відмовить.
— Мама мала рацію: ти справжня розумниця, — Соломія обняла її.
Дома вона мовчала, щоб не розчарувати Назара. Мар’яна подзвонила лише через три дні.
— Павло погодився. Але хоче особисто поговорити. Після травм бувають психічні зміни…
— Він спокійний, — запевнила Соломія.
— Нехай приїде о 15:00. Костюм, краватка, виголений. І ніякого алкоголю!
— Назар не п’є! — образилась вона.
— Просто попереджаю.
Назара взяли охоронцем. Соломія зітхнула з полегшенням — боялася, що він почне пити.
Через два місяці Павло запропонував йому місце водія. Але незабаром Назар став повертатися похмурим.
Одного вечора він прийшов з розбитими суглобами.
— Ти бився?
— Так… Робота.
Але Мар’яна подзвонила звинуваченнями:
— Я допомогла, а твій Назар побив мого чоловіка!
— Що сталося?! — скрикнула Соломія.
— Запитай у нього!
На порозі з’явилися троє. Назар викинув їх, а потім розкрив правду:
— Павло приставав до дівчини в ресторані. Я завадив. Він із месниками прийшов мене вбити.
Назар закрив їй рота:
— Не кажи Мар’яні — не повірить.
Але та сама прийшла з синцем на щоці.
— Він мене вдарив… Ніколи таким не був.
— Він зраджує тобі, — сказав Назар.
Мар’яна заплакала:
— Я думала, що це тобі не поІ тоді Соломія зрозуміла, що справжня перемога — це не гроші чи успіх, а здатність залишатися людиною навіть у найтяжчий час.
