«Донька назвала мене “токсичною матір’ю” у соцмережах. Тепер мені соромно вийти на вулицю…»
Я завжди була суворою, але справедливою жінкою. Тридцять років працювала вчителькою у звичайній сільській школі, де через випускні класи пройшло не одне покоління. У нашому селі мене знали й поважали. Зна́ли, принаймні… доки все не перевернулося з ніг на голову.
Мою доньку звуть Соломія. Їй 32. Ми не спілкуємося вже кілька років. Точніше, я намагалася тримати зв’язок, але вона сама віддалилася. Причин я до кінця не розуміла… доки мені не розповіли, що вона веде блог про «отруйне дитинство» та «жахливу матір».
Ви не уявляєте, що я відчула, коли вперше побачила її записи. «Мене контролювали, усього забороняли, я виросла в атмосфері страху й осуду. Моя мати — тиран у спідниці. Вона ніколи мене не кохала». А потім — коментарі незнайомців, які називають мене чудовиськом, звинувачують у зламаній психиці доньки, у тому, що я нібито зруйнувала її життя.
Але це неправда. Я дійсно була суворою, але завжди хотіла для неї кращого. Не била, не принижувала. Забороняла ночувати подалі від дому в 11 років — так, бо боялася. Не дозволяла прогулювати школу, вимагала дисципліни. Хіба це злочин?
Завдяки моїй твердості Соломія закінчила школу із золотою медаллю, вступила на бюджет у престижний університет у Львові, потім працювала у великій компанії. Усе, чого я бажала, — щоб вона стала сильною, розумною, незалежною. Не лізла у її особисте, не нав’язувала, за кого виходити заміж. Лише мріяла про її щастя.
Та виявилося, що все, що я робила, тепер називають пеклом і насильством. Люди в селі перестали вітатися. Кажуть: «Чули, що про вас пишуть? Ви ж учителька, а дитину як виховали?» Мені сором навіть купити хліб. Я опускаю очі, шукаю порятунку в асфальті. Не розумію — за що ця помста?
Я не можу збагнути, коли моя донька вирішила, що я — ворог. Коли моя турбота стала «отрутою». Адже я сама її піднімала. Чоловік помер, коли Соломії було десять. Тягла все сама: школу, дім, заняття з нею вночі. Не спала, коли вона температурила. Працювала на знос, щоб донька була в чистому й сита.
А тепер я — чудовисько.
Я телефонувала. Намагалася говорити. Благала видалити публікації, принаймні не перекручувати правду. Благала не ганьбити мене перед людьми, не руйнувати те, що будувала все життя. У відповідь — мовчанка. Або нові історії про «дитинство без тепла».
А потім… вона подзвонила. У сльозах. Говорила уривчасто, але головне я зрозуміла: чоловік, підприємець, кинув її. Залишив із трьома дітьми, без дому, грошей, підтримки. Знайшов собі молодшу. Сказав, що набридло бути батьком, хоче жити для себе.
— Мамо, пробач… Будь ласка… Мені йти нікуди… Ти в мене єдина…
Я стиснула слухавку. Дихати стало важко. Голос тремтів. У голові лунали її слова останніх років: «Ти не мати, а наглядач. Ти знищила моє життя. Ненавиджу тебе». А тепер — «пробач, прихисти, врятуй».
Не знала, що відповісти. У грудях билися дві жінки: мати, що болить за дитиною, і жінка, яку зрадили й принизили.
Не знаю, що робити. Пробачити? Взяти під дах, мов нічого не сталося? Я не чудовисько. Люблю доньку. І онуків. Не вижену на вулицю. Та чи зможу забути, як її слова в інтернеті спалили мені душу?
Не хочу помсти. Але й мовчати — не можу. Може, поставити умову? Вибачення. Правдивість — у тому ж блозі, перед тими ж людьми, де вона мене знищувала.
Не прагну слави. Хочу лише справедливості. Або хоча б спокою.
Скажіть… ви б пробачили? Чи ні?
