Коли родина стає чужою
— Олесю, дзвонив Ярослав, — Микола зайшов у кухню. — В суботу він з Марічкою збираються приїхати. Тільки удвох. Хоче поговорити.
— Ну звісно, поговорити… — хмикнула Олеся. — Щодо дачі, не сумніваюся. Готуйся, буде «по-родинному справедливий» поділ.
Минуло трохи більше двох місяців після смерті тітки Ганни. Вона лишила Миколі й Олесі двокімнатну квартиру в центрі Києва та дачу під Білою Церквою. Чотири роки вони за нею доглядали — привозили їжу, возили по лікарях, двічі відправляли до санаторію. Інші родичі — Ярослав і Марічка — тільки користувалися: влітку відпочивали на дачі, а коли тітка просила її туди вивезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій годині Ярослав і Марічка стояли біля порога. Віталися сухо, без посмішок. Сіли у вітальні, і Ярослав одразу заговорив:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — добре. Але дача… Ми за нею слідкували. І вважаємо, що справедливо буде, якщо ви віддасте її нам.
— Ви за нею не слідкували, — спокійно сказала Олеся. — Ви там жили влітку. А коли тітка хворіла — жоден з вас навіть не подзвонив.
— А ти не втручайся, — проказала Марічка.
— Чому ж? Я теж у заповіті. І я знаю, хто і скільки разів приїжджав до Ганни. Ви за чотири роки з’являлися тричі. Один раз — щоб забрати солодкий перець, другий — привезти дітей, третій — попити кави. Усе.
— Ну і що? Ми ж родина! — обурилася Марічка. — А тепер ви що, хочете продати дачу?
— Так, — відповів Микола. — Ми наведемо там лад і виставимо на продаж.
— Ну й скатертю вам дорога! — буркнув Ярослав. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо залишитеся самі!
Наступного дня роздався дзвінок:
— Ти що твориш?! — кричав Ярослав. — Ми приїхали з племінником на дачу, а там замки змінені!
— Звісно. І браму, і вхідні двері. Треба було попереджати. У суботу ми заїдемо туди з Олесею — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Ах ви ж…
Микола спокійно поклав слухавку. Олеся навіть не здивувалася:
— Ти молодець, що замки змінив. Не зроби цього — нічого б не лишилося.
Дачу вони продали. Продали і свою стару квартиру. Купили нову трикімнатну в житловому комплексі біля Дніпра. До пляжу — десять хвилин на авто. Софійка залишилася в міській квартирі тітки — вчилася в університеті. Микола влаштувався в порт, Олеся викладала в школі. Почалося спокійне життя.
Та ненадовго. Вже в березні телефон дзвонив без перерви. «Рідні» раптово згадали про Миколу. Першою подзвонила Марічка:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі нема, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на оренду житла в Києві?!
— Ні. Але якщо дорого — обирайте інше місто. Або озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Олесі до вас їздили!
— Батьки. А не свояки з дітьми та онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не хвилюйся. З травня по вересень про нас пам’ятають усі. А ось у листопаді й лютому — тиша.
Саме цю тишу Микола й Олеся цінували найбільше.
