Коли сім’я стає чужою
— Оленко, дзвонив Юрій, — зайшов на кухню Михайло. — У суботу він з Маріанною зібрались завітати. Лише вдвох. Каже, треба поговорити.
— Авжеж, поговорити… — усміхнулася Олена. — Мабуть, про ту дачу? Готуйся, буде «по-родинному справедливий» поділ.
Минуло після смерті тітки Людмили трохи більше двох місяців. Вона залишила Михайлу й Олені двокімнатну квартиру в центрі Адміральського та дачу під Одесою. Чотири роки вони доглядали за нею — привозили їжу, возили по лікарях, двічі відправляли до санаторію. А інші родичі — Юрій і Маріанна — лише користувалися: літом відпочивали на дачі, а коли тітка просила її відвезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій годині Юрій і Маріанна стояли на порозі. Віталися сухо, без посмішок. Сіли у вітальні, і Юрій одразу приступив до справи:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — ну й добре. Але дача… Ми ж за нею слідкували. І вважаємо, що справедливо, якщо ви віддасте її нам.
— Ви за нею не слідкували, — спокійно відповіла Олена. — Ви там гуляли влітку. А коли тітка хворіла — жоден із вас навіть не зателефонував.
— А ти не втручайся, — прокинула Маріанна.
— Чому ж? Я теж в заповіті. І я знаю, хто і скільки разів приїжджав до Людмили. Ви за ці чотири роки з’явилися тричі. Один раз — забрати баклажани, другий — привезти дітей, третій — випити чаю. Все.
— Ну й що? Ми ж родина! — збурилася Маріанна. — А тепер ви що, хочете продати дачу?
— Так, — відповів Михайло. — Ми там приберемо й виставимо на продаж.
— Ну й ковдра вам дорога! — буркнув Юрій. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо опинитеся самі!
Наступного дня роздалося дзвінка:
— Ти що наробив?! — кричав у трубку Юрій. — Ми приїхали з племінником на дачу, а там замки змінені!
— Авжеж. І хвіртка, і вхідні двері. Треба було попереджувати. У суботу ми завітаємо туди з Оленою — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Ох, ви ж…
Михайло спокійно поклав слухавку. Олена навіть не здивувалася:
— Молодець, що замки змінив. Якщо б не зробив — нічого б не залишилося.
Дачу вони продали. Продали й свою стару квартиру. Купили нову трикімнатну у житловому комплексі біля моря. До пляжу — десять хвилин машиною. Наталка залишилася в міській квартирі тітки — вчилася в університеті. Михайло влаштувався в порт, Олена викладала у школі. Почалося спокійне життя.
Але ненадовго. Вже у березні телефон дзвонив безперервно. «Рідні» раптом згадали про Михайла. Першою подзвонила Маріанна:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі нема, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на життя в Одесі?!
— Ні. Але якщо дорого — обирайте інше місто. Чи озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Олени до вас їздили!
— Батьки. А не швагер з дітьми та онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не хвилюйся. З травня по вересень про нас пам’ятають усі. А ось у листопаді чи лютому — тиша.
Саме цю тишу Михайло й Олена цінували найбільше.
