У процедурній панувала незвична, дзвінка тиша. Головна акушерка, Ганна Михайлівна, сиділа з заплаканими очима, не відводячи погляду від порожньої чашки. Кілька різнобарвних кружок з холодною кавою стояли, де попало, ніби їх кинули у поспіху.
Але найстрашнішим був не це. А стіл. Той самий стіл, що завжся сяяв ідеальним порядком — акуратно складеними папками, ручками, скріпками, усе по лінійці. Стіл, за яким сиділа людина-легенда — Ярослав Семенович, наш Семенич. Сьогодні він був невпізнаваний. Стіл його був завалений — пом’яті папери, виписані історії пологів, зім’яті маски, упаковки від ліків, пластикові стаканчики, якісь стрічки, бинти…
Сам Семенич сидів, опустивши голову, дивився у порожнечу. Руки його тремтіли — ті самі руки, що роками чинили дива в операційній. Широкі, важкуваті, з короткими пальцями, непоказні, але чарівні. Саме цими руками він рятував матерів, витягував дітей, коли, здавалося, надії немає. Ніколи — ніколи раніше я не бачила, щоб ці руки тремтіли.
— Скарга прийшла… — прошепотіла мені Ганна Михайлівна, притулившись губами до мого вуха. — Хтось із важних, угорі. Начальство кричало — мовляв, пенсіонер, скільки можна. Усе, — її голос обірвався. — Сказали: «На пенсію».
…Більше двадцяти років тому.
Я тоді щойно закінчила інтернатуру. Ми з Ігором, моїм однокурсником, були на першому чергуванні. Пологи — п’яті, плід у поперечному положенні, часу — мінімум. Я обмацую головку, та вона збоку, ледь дотягую. Ігор тримає живіт, намагається стабілізувати положення. Обоє мокрі від поту, руки ковзають, серце в п’ятах…
І тут увійшов він — Семенич. Без метушні, спокійно натягнув рукавички. Одним рухом, легко й точно, ніби диригент бере ноту, він через плідний міхур обмацав ніжки дитини й — на одній схватці вивів їх, на другій — уже тримав новонароджену на руках. Дівчинка. Закричала відразу. Жива.
— Це міг бути розрив, — промовив він тихо. — За нього відповідав би я. Акушерство — не про героїзм. Це про знання. Читайте книги, молодь.
І ми читали. Інтернетів тоді не було. Та був стіл Семенича. А під ним — ті самі книги, яких не було ані в бібліотеці, ані в продажі.
…П’ятнадцять років тому.
Ніч. Передчасні пологи, масивна кровотеча. Дитину не врятували… Жінка на межі, я — у паніці. Стою у курилці, тремтячими пальцями запалюю цигарку. Семенич підходить, мовчки забирає її, виливає мою холодну каву в раковину і простягає свій термос.
— Це трав’яний чай. І мед із Карпат. Мені одна жінка щороку передає. Пий повільно. І спробуй поспати. Звикай. Тут так. Якщо будеш розривати своє серце за кожним випадком — не доживеш до наступної зміни.
Я лігла. Він накрив мене пледом, вимкнув світло і тихо зачинив двері.
… Десять років тому.
Я вже сама старший лікар на чергуванні. Семенич затримався на роботі допізна, зайнятий звітом, зайшов попрощатися. У пологовій — схватки, слабка динаміка, головка стоїть високо. І раптом — брадикардія. Дитина гине. В операційну — не встигнути. Рішення — високі щипці.
Роблю анестезію, але ложки не сходяться. В голові порожнеча. Пульс у скронях, руки холодні. І раптом за спиною — тихий голос:
— Буває. Відійди на хвилину…
Як він встиг стерильно перевдягнутися? Він відсуває мене м’яко, руками підправляє. Усе — ложки зімкнулися. Я продовжую. А він просто стоїть поруч. Підтримує. Потом каже:
— Ну, я поїхав. Знову затримався. До завтра.
… Три роки тому.
— Бачиш цю троянду? — каже він, поправляючи окуляри. — Була ледве живою, а тепер метр заввишки. А колір! Ніжно-жовтий з оранжевими краями. Ти бачила, як може цвісти життя?
Ми сидимо у нього на дачі. Там, де тепер його рай. Де вишня плодоносить третій рік. Де він ліпить вареники з вишнею, на тонкому тісті, власними руками.
— Шкода, їдеш. Онуків забираю на два місяці. А ти… — він дивиться, і в його очах немає ні болю, ні образи. — Звісно, сумуватиму. Та тепер я сплю. Уявляєш? Сплю, як звичайна людина. Перші місяці прокидався від страху — думав, виклик. Потім не міг заснути просто тому, що не знав як. А тепер… тепер я живу. Дихаю. І, мабуть, уперше розумію, що значить бути просто людиною. Не лікарем. Просто дідом. З трояндами. З онуками. З домом.
Він замовкає, встає. І, проходячи повз кущ, непомітно зриває пожовкле листя. Одним рухом, двома пальцями. І троянда навіть не здригнулася. Лише сонце торкнулося її пелюсток. І стало ясно — його руки все ще пам’ятають, як рятувати. Тільки тепер вони рятують тишу. І сад. І життя.
