Коли родина стає чужою
— Олесю, телефонував Юрко, — Михайло зайшов у кухню. — У суботу він з Марічкою планують завітати. Тільки удвох. Хоче поговорити.
— Ну звісно, поговорити… — хитнула головою Олеся. — Щодо дачі, не сумніваюся. Готуйся, буде «родинно справедливий» перерозподіл.
Минуло трохи більше двох місяців після смерті тітки Галини. Вона заповіла Михайлу й Олесі двокімнатну квартиру в центрі Києва та дачу під Одесою. Чотири роки вони за нею доглядали — привозили їжу, возили по лікарях, двічі відправляли до санаторію. Решта родичів — Юрко та Марічка — лише користувалися: влітку відпочивали на дачі, а коли тітка просила її туди вивезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій годині Юрко й Марічка стояли перед дверима. Привіталися сухо, без посмішок. Сіли у вітальні, і Юрко одразу взявся до справи:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — нехай. Але дача… Ми за нею доглядали. І вважаємо, що справедливо, якщо ви віддасте її нам.
— Ви за нею не доглядали, — спокійно сказала Олеся. — Ви там жили влітку. А коли тітці було погано — жоден з вас навіть не зателефонував.
— А ти не втручайся, — прошипіла Марічка.
— Чому ж? Я теж у заповіті. І я знаю, хто й скільки разів приїжджав до Галини. Ви за чотири роки з’являлися тричі. Один раз — щоб забрати баклажани, другий — привезти дітей, третій — випити чаю. Ось і все.
— Ну і що? Ми ж родина! — обурилася Марічка. — А тепер ви що, хочете дачу продати?
— Так, — відповів Михайло. — Ми там приберемо та виставимо на продаж.
— Ну й хай вам гречка! — буркнув Юрко. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо залишитеся самі!
Наступного дня пролунав дзвінок:
— Ти що видумав?! — кричав Юрко. — Ми приїхали з племінником на дачу, а там замки змінені!
— Звісно. І ворота, і вхідні двері. Треба було попередити. У суботу ми заїдемо туди з Олесею — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Оце ви…
Михайло спокійно поклав трубку. Олеся навіть не здивувалася:
— Молодець, що замки змінив. Не зроби б цього — нічого б не залишилося.
Дачу вони продали. Продали й свою стару квартиру. Купили нову трикімнатну у житловому комплексі біля моря. До пляжу — десять хвилин на авто. Соломія залишилася в міській квартирі тітки — вчилася в університеті. Михайло влаштувався в порт, Олеся викладала у школі. Почалося спокійне життя.
Але ненадовго. Вже у березні телефон дзвонив без перерви. «Рідні» раптом згадали про Михайла. Першою зателефонувала Марічка:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі немає, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на житло в Одесі?!
— Ні. Але якщо дорого — оберіть інше місто. Або озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Олесі до вас їздили!
— Батьки. А не шварґани з дітьми й онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не хвилюйся. З травня по вересень про нас згадують усі. А от у листопаді й лютому — тиша.
Саме цю тишу Михайло й Олеся цінували найбільше.
