Коли свекруха дізналася, що ми збираємося купувати квартиру, вона відвела сина на розмову. Те, що сталося далі, вразило мене до глибини душі.
Ми з чоловіком довго збирали гроші на власне житло. Я працювала у стабільній міжнародній компанії, заробляла вдвічі більше за нього, але в нашій родині все було спільним бюджет, цілі, мрії. Квартира обєднувала нас, і здавалося, що ніщо не зможе зупинити. Аж поки його родина не втрутилася.
У мого чоловіка було чотири сестри. У цій сімї чоловік був не просто братом він був опорою, спонсором, розвязником усіх проблем. Ще з підліткового віку він допомагав кожній оплачував навчання, купував телефони, «позичав» гроші до зарплати, які ніколи не поверталися. Я бачила все це, мовчала, терпіла. Розуміла це родина, треба допомагати. Іноді я теж надсилала гроші своїм батькам. Але через ці «допомоги» наш шлях до квартири подовжився майже на три роки.
Коли нарешті ми назбирали потрібну суму, почали шукати. Я займалася пошуками він був зайнятий на роботі, приходив пізно. Я раділа, що можу все організувати, вибрати найкращий варіант, адже дуже хотіла зробити все для нашого майбутнього.
Одного разу його мати запросила нас на свято наймолодша дочка закінчила школу. Ми прийшли, сіли за стіл, і під час вечері свекруха раптом заговорила:
Сподіваюся, скоро мій син переїде у свою квартиру Набридло вже ходити до вас у гості, сказала вона з усмішкою.
І тоді мій чоловік, гордовито, оголосив, що ми вже шукаємо і що я обираю.
Якби ви бачили, як змінився вираз її обличчя. Усмішка зникла. Вона окинула мене важким поглядом і промовила холодно:
Звичайно, це добре Але, сину, ти мав порадитися зі мною. Я жила, я знаю краще. Ти дозволив дружині вирішувати таке без мого слова?
І старша сестра підхопила:
Так і є. Твоя дружина егоїстка. Думає тільки про себе. Нам ні копійки не дала! Її квартира важливіша за родину!
Я ледь не подавилася від шоку. Хотілося викрикнути все, що думаю якщо їм потрібні гроші, хай ідуть працювати. Але я мовчала. Продовжувала їсти, не втручаючись. Була занадто вражена. Не чекала такого удару за святочним столом.
Потім свекруха підвелася, взяла сина за руку і потягнула на кухню. «Треба поговорити», кинула вона по дорозі. А за столом одна з сестер заявила:
Ми з братом будемо жити в його новій квартирі. У нас теж буде кімната.
Кров ударила мені в скроні. Я не витримала, встала і вийшла в коридор. Не стала збирати речі просто викликала таксі і поїхала.
Вдома ввечері я спробувала поговорити з чоловіком. Але переді мною був зовсім інший чоловік. Він мовчав, а потім різко сказав:
Треба розлучитися.
Що?
Так буде краще. Я маю думати про свою родину справжню родину.
Наступного дня він забрав свої речі і пішов. Через два тижні він подзвонив і попросив «половину» наших заощаджень. Я віддала. Без скандалів. Без принижень. Без сліз. Просто підвела межу.
Через кілька місяців я купила квартиру. На своє імя. На свої гроші. Так, було важко, довелося від чогось відмовитися, але я впоралася. Він, як я дізналася пізніше, залишився у матері. Сестри, звичайно, швидко розділили «його частку»: одну позичили, другу випросили, третю відібрали. Від його мрії про власне житло нічого не залишилося.
Але це вже не моя історія. Моя історія це урок. Урок про те, що якщо чоловік не відрі
