Марія стояла біля вікна, і в її голові знову крутилася ця жахлива ситуація. Ввечері до їхньої хати завітав вінець. Справжній, похоронний, з чорною стрічкою. На ній — її ім’я. Без підписи. Без листа. Лише тиша і холодна прірва в коробці.
Чоловік, Дмитро, навіть не здивувався. Лише знизав плечима:
— Може, це помилка? Чи чийсь дурний жарт…
— Помилка? Ти серйозно? — Марія дивилася на нього, наче вперше.
Вона знала, звідки це. Знала, як точно був виписаний її адрес. Знала, хто єдиний у їхньому оточенні, хто роками не називав її за ім’ям, хто завжди зневажав її і вслух, і мовчки — свекруха.
Галина Степанівна вважала, що її син заслуговує кращого. Ідеальних рис, з родом, як у виставкового пса, і, бажано, без сім’ї — «щоб не тягар». А Марія? Звичайна, працьовита, п’ядь у плечі, з простої родини, змалку сама шила собі сукні. Але кохала Дмитра щиро.
Але Галину Степанівну не цікавила любов. Їй був потрібен контроль. А коли контроль втрачався — вона мстила.
Спочатку все здавалося невинним. Гості слова, докори, отруйні поради. Потім — втручання в побут, «подарунки» сумнівного призначення. Потім — знайдені труси в коморі. Ніби в Марії хтось є. Ніби в хаті, де кожна поличка — на виду, вона б сховала щось таке.
Але все списувалося на випадковість. Навіть коли Марія знайшла в ягодах з «перезва» живого вужка, Дмитро лише знизав плечима:
— Ну хто його знає… Ліс поруч, раптом…
Марія тоді замкнулася у ванній і плакала. Не від страху. Від безсилля. Бо гірші за вужів були люди. Ті, хто вдають родичів, а насправді точать гниль прямо в серце твоєї родини.
Вона терпіла. Довго. Аж до того дня, коли застала чоловіка з іншою. На їхній же кухні. Усміхненою, довгоногою, вирядженою.
— Вона сама прийшла! — вигукнув Дмитро, навіть не спробувавши виправдатися.
Марія тоді не сказала ні слова. Лише вказала на двері. І на коробку з вінцем, яку так і не викинула. Бо знала: такі послання не викидають. Вони — як клеймо. Як крапка в кінці книги, яку ти до останнього не хотіла закінчувати.
Після розлучення Марія з’їхала. Він залишився у матері. А потім їй подзвонила сусідка:
— Ти в курсі, що твоя колишня свекруха вийшла заміж? За того самого — свого старого друга з дитинства…
Марія усміхнулася. Не зі злорадства. А з розуміння: її місце в тій родині давно хотіли зайняти. Не заради сина. Заради себе.
Тепер вона живе в іншій хаті. Дивиться на вінець — так, він досі з нею — і шепоче:
— Дякую. Він виявився не прокляттям. Він став порятунком.
