Віра стояла біля вікна й у тисячный раз перебирала в голові події минулого вечора. До їхньої хати принесли вінок. Справжній, жалобний, з чорною стрічкою. На ньому — її ім’я. Без підписи. Без листа. Лише тиша й холодна темрява в коробці.
Чоловік, Андрій, навіть не здивувався. Лише знизав плечима:
— Може, це помилка? Або чиясь дурна жартівлива витівка…
— Помилка? Ти серйозно? — Віра дивилася на нього, ніби бачила вперше.
Вона знала, звідки це. Знала, як чітко був виписаний її адрес. Знала, хто єдиний у їхньому оточенні, хто роками не називав її за ім’ям, хто завжди зневажав її вголос і мовчки — свекруха.
Ганна Іванівна вважала, що її син заслуговує кращого. З модельною зовнішністю, з родовитим прізвищем, як у породистого пса, і бажано без родини — «щоб не обтяжувала». А Віра? Звичайна, трудівниця, п’ятдесят кілограмів у висоту, з простої родини, змалку сама шила собі сукні. Але кохала Андрія щиро.
Проте Ганну Іванівну не цікавила любов. Їй був потрібен контроль. А коли втрачала його — мстила.
Спершу все було ніби невинно. Колкі зауваження, дорікання, їдкі поради. Потім — втручання в побут, «подарунки» сумнівного призначення. Потім — підкинуті труси у шафу. Ніби в Віри хтось є. Ніби в хаті, де кожна поличка — на виду, вона б сховала щось таке.
Але все списувалося на випадковість. Навіть коли Віра знайшла в ягодах з «передачки» живого вужка, Андрій лише знизав плечима:
— Ну хто його знає… Ліс поряд, раптом…
Тоді Віра замкнулася у ванній і плакала. Не від страху. Від безсилля. Бо гірші за вужів були люди. Ті, що вдають родичів, а насправді підточують гниль у самому серці твоєї родини.
Вона терпіла. Довго. Аж до того дня, коли застала чоловіка з іншою. У їхній же кухні. Усміхненою, довгоногою, розкішною.
— Вона сама прийшла! — вигукнув Андрій, навіть не спромігшись виправдатися.
Віра тоді не сказала ні слова. Просто показала на двері. І на коробку з вінком, яку так і не викинула. Бо знала: такі послання не викидають. Вони — як клеймо. Як крапка в кінці книги, яку ти до останнього не хотіла закінчувати.
Після розлучення Віра виїхала. Він залишився з матір’ю. А потім їй подзвонила сусідка:
— Ти в курсі, що твоя колишня свекруха вийшла заміж? За того самого — свого старого друга з дитинства…
Віра усміхнулася. Не зі злорадства. А з усвідомлення: її місце в тій родині давно хотіли зайняти. Не заради сина. Для себе.
Тепер вона живе в іншій хаті. Дивиться на вінок — так, він усе ще з нею — й шепоче:
— Дякую. Він виявився не прокляттям. Він став порятунком.
Іноді лише коли щось руйнується, ми знаходимо шлях до того, що справді варте.
