«Ти що, на віки вічні вирішила стати дармоїдкою?» — як свекруха довела невістку до сліз
Буває, чужа «правда» встряє, як вістря ножа в спину, саме тоді, коли здається – от-от настане спокій. Так сталося з моєю подругою Соломією, яка наважилася піти з ненависної роботи, сподіваючись трохи пожити для себе. Але замість підтримки від рідні чоловіка — отримала лише осуду, докори й ярлик ледачої, що пристав, як реп’ях.
Соломія працювала в реєстратурі міської поліклініки у Львові. Мізерна зарплата, постійні крики пацієнтів, брак повітря й сонця — поверталася додому виснажена, як після ночі на сіножаті. Чоловік — Богдан — давно казав, що не хоче бачити дружину в такому стані. Сам він займав непогану посаду в логістичній компанії, тягнув хату, кредити й відпустку.
Коли Соломія звільнилася, Богдан лише обійняв її й сказав: «Ти мені потрібна жива й щаслива, а не постійно на межі». Вони вирішили: поки вона відпочине, подумає, чого хоче, а потім, можливо, знайде щось за душею. Ніхто не збирався роками сидіти в халаті перед телевізором. Просто хотілося перевести подих.
Але в цю ідилію, як грім серед ясного неба, врилася свекруха. Ганна Іванівна, жінка з голосом, що прорізав тишу, і загостреним почуттям «справедливості», дізнавшись, що невістка «сидить без діла», влаштувала скандал з порогу.
— Ти що, через диван у князі збираєшся? — з язливою усмішкою кинула вона при першій же зустрічі. — Мій син тебе годує, одягає, усе тобі, а ти навіть у садочок нянькою не хочеш? Чи може касиршею? Плануєш все життя бути тягарем?
Соломія того вечора не втрималася — ридала, немов дитина. Чоловік намагався заспокоїти, гладив по голові, запевняв, що все добре. Але… матері нічого не сказав. Не став на захист дружини. А вона так чекала. Так чекала, що його мовчання порізало глибше за будь-які слова.
Ганна Іванівна не заспокоювалася. За два дні вона подзвонила знайомій у продуктову мережу і спробувала влаштувати Соломію касиркою — без її відома. Потім надіслала адресу й дату співбесіди. А на запитання Соломії, звідки раптом така ініціатива, лише хмикнула: «Годі ледарювати. Дім — це не робота».
Соломія намагалася пояснити, що не нічого не робить — вона доглядає за домом, шукає вакансії, просто не хоче знову потрапити в ті самі жорна, що змушують загинути заживо. Але свекруха не чула. У неї своя «правда»: жінка без заробітку — це нахлібниця.
І що найгірше — багато хто з цим погоджується. Кажуть: «Та що, свекруха ж має рацію». Адже Соломія справді звільнилася, не маючи іншої роботи. Чоловік тягне все сам. Заощаджень у неї немає. Якщо що — вона опиниться ні з чим.
Але виникає питання: з якого дива чужа жінка — навіть якщо це мати чоловіка — має втручатися у сім’ю, де її ніхто ні про що не просив? Де чоловік задоволений, де діти щасливі, де вибір зроблено удвох?
Чому мовчить Богдан? Чому не скаже просто: «Мамо, досить. Це наш дім, і нас все влаштовує»?
Соломія вже думає: може, і справді дарма пішла? Може, треба було терпіти, аби не чути таких слів? Чи може, вона просто стала зручною мішенню для свекрухи, якій треба на комсьому авторитеті підтвердити свою вагу?
Але правда в тому, що жінка не повинна доводити свою «корисність». Ані обручкою на пальці, ані зарплатою. Головне — щоб її вибір поважали ті, хто поруч. І щоб коханий чоловік умів бути не лише тихою підтримкою, але й голосом у її захист.
Бо іноді мовчання — гірше за будь-яку тираду.
