**17 липня, щоденник**
Від’їхав з дітьми до батьків на дачу, як це робимо щоліта. Дружині не пощастило з відпусткою — залишилася вдома, за старшого. Усе було звично та тихо, поки не повернувся… і не побачив несподівану «гостю». Замість спокою — дівочий сміх, замість затишку — розвішані сушитися спідниці, косметика на полиці, чужі капці в коридорі. На кухні сидить племінниця моєї жінки, шістнадцятирічна Соломія. Стоїть, як удома. Дружина, відразу зрозумів, що попалась, тільки руки розвела:
— Вибач, коханий… Не хотіла тебе турбувати. Зараз усе поясню.
Я вже зрозумів, звідки вітер віє. Соломія, донька її сестри Наталі, у нас не вперше. Зазвичай, коли в Наталки починався новий «роман» або «термінова робота», дівчинка опинялася у нас. Ми не заперечували — розлучена жінка, має право на особисте життя. Але то були дві-три ночі. А зараз… Соня в’їхала до нас, щойно ми з дітьми відправилися на дачу, і навіть не збирається повертатися.
Уявіть: двокімнатна квартира в спальному районі Львова, п’ятеро — я з дружиною, дві непосиділиві дитини та підліток, який вже не мала дитина, але й не дорослий. Дитяча — 12 квадратів, спальня — трохи більше. Перебитися пару днів можна, але жити так — катування.
У ванній — білизна Соні: мережива, тонкі бретельки, все на виду. У мене сини вже підростають, помічають жіночу красу, і я не хочу, щоб їхнє перше захоплення пов’язувалося зі спідньою білизною племінниці. Сказав спокійно. Вона без суперечок прибрала, навіть вибачилася. Взагалі, дівчина непогана — допомагає, чемна. Але це доки розумієш — вона ненадовго. А тепер… строк невідомий.
Питаю дружину:
— Олю, вона ж до школи поїде? Чи ми і навчання почнемо з «квартирантом»?
Вона лише плечами знизала:
— Не знаю… Наталка мовчить.
Ось і відповідь. Мати віддала доньку нам на руки, щоб влаштувати любов. На що живе Соломія, що їсть, чим займається — їй байдуже. А ми? А ми мусимо викручуватися, щоб не образити, не вигнати, не дати зрозуміти, що вона тут зайва.
Вирішив не спалахувати. Подзвоню Наталці, поговоримо. Але варто було зачепити тему — вона кинула трубку, і більше я її не додзвонився. Вимикає, мабуть, мій номер у чорному списку. Приїхати? Вона живе на іншому кінці міста, і певен — двері не відкриє. Все ясно.
Тоді видихнув і сказав дружині:
— Люба, вирішуй із сестрою. Мене вона не слухає.
Вона похитала головою:
— І мене теж… Але куди Соню? Ми ж не виженемо дитину?
Ні, звичайно. Соломія росла без батька, і матір не особливо турбувалася. Ми їй завжди допомагали: подарунки на день народження, сукні на свята, телефони на Новий рік. Були поруч. Але ми не її батьки. Ми — родичі. Прихистити на кілька днів — одне, але жити місяцями… Ні. Це вже зовсім інша історія.
А Наталка? Вона насолоджується новим романом. У ресторанах, у кіно, можливо, на вихідних у чоловіка. Їй добре. Соня з нами — отже, проблема вирішена.
І що тепер? Взяти її за руку, відвезти назад і залишити під дверима? Жорстоко. Але й так жити — неможливо. Ми з дружиною не підлітки, щоб ділити ліжко з третьою людиною. Діти вже напружені — режим збитий. А у Соні — свій вік, свої настрії, музика, дзвінки, душ по три рази на день, нескінченні сторис…
Не знаю, що робити. Соня не винувата. Але й бути заміною матері я не погоджувався. Поки чекаю, поки у Наталки прокинуться сумління. Сподіваюся, не надто пізно.
**Життєвий урок:** Інколи навіть родина може перетворити добру волю на тягар. Треба вміти сказати «стоп», доки чужий комфорт не став твоїм болем.
